Дорошенко Марія, 16 років, учениця 11-А класу КЗО «СЗШ №35» ДМР міста Дніпро

Вчитель, що надихнув на написання есе: Антонова Евгенія Миколаївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

«Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…» - ці слова великого Кобзаря знає кожен громадянин нашої країни, адже ще в 9 класі в школі ми вчили легендарну соціально-побутову поему «Катерина». Але я ніколи не могла собі уявити, наскільки мав рацію Шевченко, пишучи цей твір.

Не розуміла я, чому з нашими братами, з нашими друзями не можна заводити стосунки, не можна будувати родини та довіряти їм.

Усі ці думки не покидали мою голову, допоки 24 лютого 2022 року у вікно моєї родини не увірвалась війна, доки наші «сусіди» не напали на мою державу, доки «рідні» та «друзі» з Росії не почали мене називати «бандерівкою» та «фашисткою». Я не могла повірити, що в двадцять першому сторіччі, коли людство дійшло до величезного прогресу в різних сферах життя, можна затіяти таку криваву бійню, знищувати мільйони громадян України, свідомо руйнувати міста та села, звинувачуючи нас у жорстокості та ненависті до всього людського.

Війна… Яким страшними страшним виявилося це слово з п’яти літер. Я навіть не могла уявити собі у найстрашнішому сні, що воно (це слово) може принести за собою. Сьогодні часто згадую розповіді своєї прабабусі, яка пережила події 1939 -1945 років. Вона розповідала про війну як про щось неймовірне в той же час дуже страшно, моторошне, жорстоке і те, що ніколи не мало повторитися. Тепер я її розумію.

Пам’ятаю… 23 лютого…Вечір… Я повернулася зі школи , виконавши домашнє завдання, лягла відпочити, адже наступного дня учитель математики мала провести контрольну. Було на душі неспокійно. Але я навіть не уявляла чому, що є предтечею цього хвилювання. Уранці мої мама й тато, зайшовши до моєї кімнати, вимовили це страшне слово «війна». Я увімкнула телевізор, де на всіх каналах у «Телемарафоні» звучало одне: «Росія напала на Україну, знищуючи своїми ракетами аеропорти та інфраструктурні об’єкти». Страх та непорозуміння охопили мою душу, я відчула сильний біль всередині, а потім почала плакати так, як ніколи ще цього не робила! Мені стало страшно за маму, тата, за всіх своїх рідних, але тоді не розуміла, наскільки масштабною буде ця війна та скільки болю й смертей вона принесе.

Швидко зібравши необхідні речі, ми поїхали до бабусі, а потім на Західну Україну до міста Львова.. Такої кількості переляканих людей, які зі сльозами на очах не могли промовити і слова, я не бачила ніколи. Страх…Переїзд… Нове оточення… Дистанційне навчання, безсонні ночі, щодня купа часу біля телевізора. Я відчула, що дитинство для мене закінчилося, як і для мільйонів українських дітей, до яких вранці 24 лютого увірвалась війна. Моє життя розділилося на «до» і «після», воно ніколи не буде звичним, адже той, кого ти вважав своїм братом, уставив ніж тобі в спину в той момент, коли ти цього аж ніяк не очікував.

Я, як і мільйони людей у всьому світі, мрію про мир, який неодмінно прийде на нашу сильну, вільну, незалежну, незнищенну, незламну землю, але спочатку ми переможемо, покараємо всіх винних, а потім будемо відновлювати знищене та будувати нову міцну Україну, в якій будуть сльози тільки від щастя, якій заздритимуть всі ті, хто сьогодні змушує нас ставати на коліна. Але ні…. Не вийде!!!

Ми, як і наші славні пращури, непереможні, а на коліна станемо тільки перед дівчиною, якій будемо освідчуватися в коханні, повернувшись додому з війни, перед матір’ю, яка чекала на солдата з лютого, перед донькою, яка чекала на тата і нарешті дочекалася!