Юндіна Вікторія, 16 років, 11 клас, КЗО "Українсько-Американський ліцей" Дніпровської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Бухно Галина Миколаївна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Війна… Хто б міг подумати, що у ХХІ столітті може початися така війна? Ось і я не вірила. Тому, розмовляючи 23 лютого зі своїми друзями по телефону, доводила, що ніякої війни не буде. 24 лютого, 5 ранку… Підскакую через страшні і гучні звуки — вибухи. Та на той момент я не знала, що це, бо ніколи в житті не чула такого. З сусідньої кімнати вибігають батьки зі словами: «Збирай речі. Війна почалась». Руки тремтять. Я, розгублена вкрай, не знаю, що робити… Куди збирати речі? Що буде далі? Може, це просто сон? Паніка…

У перші дні війни ми заклеювали вікна та облаштовували підвал: розстеляли килими, зносили теплі речі та ковдри, купляли всі необхідні продукти і зносили їх туди. Якщо коротко, то готувались до найгіршого. Розмовляючи з друзями, чула такі фрази: «Ми не довго протримаємося. У росії велика армія і багато зброї». Від страху починало трясти. У родині всі стали трохи мовчазними, а в думках просто молилися, щоб все було добре. Засинати було неймовірно страшно, бо в моїй кімнаті великі вікна, а дім знаходиться недалеко від аеропорту. У цей момент я зрозуміла, що означають слова «спокійної ночі». Страх та сльози…

Почуття того, що я нічим не можу допомогти, мене вбивало: «Зараз солдати вмирають, щоб я жила, а я навіть нічого не можу зробити». Почуття неіснуючої провини…

Заходжу в соціальні мережі, сподіваючись на щось заспокійливе чи підбадьорливе. Але замість цього бачу: «Де ви були 8 років?», «Так вам і треба, хохли», «Не хвилюйтесь, ми вас рятуємо». В думках у мене тільки: «Рятують??? Від чого? Спокійного і мирного життя?». Образа і щось схоже на ненависть…

Через 2 тижні сестра нарешті змогла виїхати з Києва до Чехії. Це була дуже радісна новина. Але з’явилася думка: може, й нам треба виїжджати? Звісно, цього я точно не хотіла. І, о диво, ці розмови так і залишилися розмовами. Не знаю, що допомогло, мої слова: «Де народилася, там і помру» чи наші з мамою сльози, але це не так важливо. Ми залишилися вдома і нікуди не виїжджали.

2 квітня росія відступає від Київської області, всі радіють, але не довго… Буча, Ірпінь, Гостомель… Вбиті, катовані, зґвалтовані, розстріляні на місці… Це все зробили нелюди… Ненавиджу. Читаю коментарі росіян після цієї новини, а вони поділилися на дві частини: одні радіють кількості вбитих та зґвалтованих, а інші пишуть: «Це все фейк». Ненависть. Ненависть, ненависть до кожного… Кожного цього нелюда. Кожного.

Часто я починала порівнювати свої проблеми з тими, хто залишився в Маріуполі або пережив той жах в Бучі, Ірпені і Гостомелі. Я звинувачувала себе в тому, що на щось скаржусь: «Яке я маю право? Люди залишилися без будинків, без сімей, а я сиджу і плачу просто через страх?». Я думаю, таке було у багатьох. Як я це відпустила? Я зрозуміла, що кожен постраждав у цій війні. Хтось більше, хтось менше. І у кожного може бути страх, біль і сльози. Головне — взяти себе в руки і продовжувати жити.

Можливо, це дивно, але я навіть почала вірити всяким ворожкам стосовно закінчення війни. Багато друзів та знайомих з мене сміялися, але мені було набагато легше, коли була хоч якась надія. Віра в краще змушувала не падати духом. Страх проходив, залишалася тільки надія, ненависть до росіян і біль за людьми, які загинули: за тими, хто нас захищає та виборює нашу незалежність на фронті і звичайними цивільними.

Ось вже 225 день війни в Україні. Хто б міг подумати, що навіть до найстрашнішого можна звикнути? Але так і є. Руки досі тремтять під час вибухів, а ненависть зросла до максимуму. На цьому папері тільки мої почуття та емоції. Тільки те, що я переживала від початку війни і до сьогоднішнього дня. Єдине, що змінилося — спочатку хотіли миру, тепер — перемоги. Ніякої пощади. Вкласти в землю кожного, хто вбиває, ґвалтує і підтримує це все. Віримо в ЗСУ і чекаємо Перемоги. Слава Україні!