Таран Світлана, 10 клас, Комунальний заклад "Новоселівський Перший навчально-виховний комплекс: загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів-дошкільний навчальний заклад Очеретинської військової адміністрації Покровського району Донецької області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Таран Алла Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я народилася в Донецькій області, в селі Новоселівка Перша, яке завжди було для мене острівцем спокою та щасливого дитинства. Тиша сільських вулиць, прості радощі, теплі обійми рідних – це все залишилося в моїй пам'яті, як найдорожчі миті. Я, як і багато інших дітей, проводила свої дні безтурботно, граючись із друзями, радіючи кожному новому дню.

Але все змінилося в 2014 році, коли війна розпочала свій жорстокий хід через моє життя та долі мільйонів людей.

Ця війна принесла до нашого дому не тільки фізичну загрозу, але й постійне відчуття страху. Звуки вибухів і обстрілів стали частиною нашої нової реальності. Спокійне село перетворилося на місце небезпеки, і дитячі мрії затьмарив жах війни. Війна забрала в мене не лише безтурботність, але й можливість залишатися на рідній землі.

У 2022 році я була змушена покинути свій дім і виїхати до Словаччини, де проживала моя сестра.

Новий дім у Словаччині став для мене порятунком. Сестра доклала всіх зусиль, аби зробити моє перебування комфортним, оточивши мене любов’ю та турботою. Але навіть у затишку її дому я не могла позбутися постійного почуття туги за батьками, які залишилися на сході України. Кожна телефонна розмова з ними була водночас і полегшенням, і болем.

Коли не вдавалося додзвонитися, серце стискалося від страху. Жити у невіданні про долю своїх близьких – це справжнє випробування.

Зустріч з мамою кожного літа була світлом у ці важкі часи. Але тата і бабусю я не бачила понад два з половиною роки. Батьки кілька разів змінювали місце проживання, намагаючись уникнути небезпеки: спочатку Новоселівка, потім Селидове, Покровськ, і, нарешті, вони були змушені покинути рідну Донецьку область. Коли ми нарешті зустрілися, емоції переповнювали. Це був момент, який важко описати словами – водночас і неймовірна радість, і глибокий біль.

Ми втратили все: дім, спокій, звичне життя. Але попри всі випробування, ми не втрачаємо надії.

Ми віримо, що настане день, коли війна закінчиться, коли наші захисники звільнять рідну землю, і ми знову зможемо повернутися до свого дому. Мрія про мир і повернення на рідну землю – це те, що допомагає нам долати ці важкі часи. Ця надія живе в кожному з нас. Сподіваюся, що одного дня ми знову зможемо жити на своїй рідній землі, вільній і незалежній, у мирі та злагоді.