Олеся Мандзюк, вчитель
Маневицький ліцей №1 імені Героя України Андрія Снітка
Вчитель, що надихнув на написання есе: Савчук Наталія Митрофанівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Дощ… Знову дощ… Небо плаче… У такі дні стає особливо сумно. Спогади, як сонячні зайчики, метушаться, горнуться, висвітлюють, ніби прожектором, картинки минулого.

Наталія Митрофанівна не дивилася у вікно, але чула стукіт крапель дощу по підвіконню. Вона витерла сльозу зі щоки і перегорнула сторінку фотоальбому. Дитячі усміхнені обличчя дивилися на неї з кольорового фото. Учителька добре пам`ятає випуск, який був першим у її кар`єрі в цій школі. Вісім років минуло після того, як Наталія Митрофанівна проводжала випускників дві тисячі тринадцятого в доросле життя.

Для кожного вчителя, якого б віку він не був, його учні, як би вони не виросли, залишаються дітьми назавжди. Так і для класного керівника 11-А її випускники – найцінніші, найрідніші. Як би вона їх не називала: дорогенькі учні, мої діти, шановні друзі, вони всі усміхались у відповідь і щирими очима ніби говорили: « Що там далі? Виховна година, підготовка до контрольної з математики, похід у ліс, екскурсія до Луцька?»

Хто ж міг подумати, що через рік її вихованців стане на одного менше. Уже ніколи на традиційну зустріч випускників не прийде Андрій Снітко.

Минуло сім років… На зустрічі у світлій класній кімнаті за партами сидітимуть її дорослі хлопчики і дівчатка. Та Андрія серед них уже не буде… Загинув під Іловайськом… Жити, творити заради когось – і навіть померти за Україну –  його девіз. Андрій ішов по життю за правилом: «Навіщо чекати, коли зробить хтось, якщо це можу зробити я». Цим він вирізнявся серед інших.

Класний керівник згадує свою першу зустріч з Андрієм. Була пізня осінь, за вікном падав дощ, до класної кімнати тихо і несміло зайшов маленький хлопчик.

Усі п`ятикласники дивилися на нього з підозрою, але коли Андрійко усміхнувся, то ніби сонечко засвітило, такою енергією позитиву віяло від його посмішки. Не приховуючи свого хвилювання, Наталія Митрофанівна нагадала, що це був важкий період у житті хлопчика: він залишився сиротою, його забрала до себе опікун Раїса Миколаївна.

Світ дитинства для кожного свій. Для нього – це запах ванілі, шоколаду, щойно випечених тістечок. Раїса Миколаївна робила все для того, щоб його щастя було солодке. Андрій завжди мріяв поділитися цим щастям з іншими, тому для однокласників він приносив смачні цукерки, насипані в кишеньку щедрою маминою рукою, чи хрустке й таке духмяне печиво, яке готували йому сестри (Настя і Женя). Його рідні так хотіли, щоб хлопчик забув про горе і став звичайною дитиною.

Андрій швидко влився у класний колектив, завжди був у центрі шкільних подій, брав участь у спортивних змаганнях, конкурсах, КВК.

Наталія Митрофанівна досі пам`ятає випадок, який трапився з Андрієм у шостому класі, і дуже вразив її. У школі проходили Шевченківські дні, вчитель української літератури запитала в учнів, чи знають вони вірші Тараса Григоровича Шевченка, на її здивування руку підніс Андрій і продекламував уривок із поеми «Кавказ», яку вивчають у дев`ятому класі. Як патріотично звучали в той момент слова з твору: «Не вмирає душа наша, Не вмирає воля…» Він, жодного разу не забувши слова, розказав напам`ять так, що у класі після кількахвилинної тиші пролунали оплески однокласників. Хлопець був дуже співчутливим, переймався усім, що чув чи читав, умів співпереживати, підтримати і заспокоїти, мав добре серце.

Із дитячим захопленням Андрій чекав прихід зими, перший сніг, коли можна погратися у сніжки, покататися на санчатах. Хлопчик вірив у різдвяне чудо, і це передавалося тим, до кого він приходив колядувати.

На Різдво Наталія Митрофанівна завжди чекала  Андрія, який щороку вітав її зі святом вивченими колядками та щедрівками. Навіть  у старших класах, він не покидав традиції відвідати і привітати вчительку, тільки просив, аби про це не дізналися однокласники.

Хто ж з хлопчаків у дитинстві не грався у війну? Андрій із друзями в лісі будував бліндажі, бо уже тоді готувався стати захисником України.

Будучи ще школярем, він відчував себе патріотом. Класний керівник на виховних годинах постійно повторювала твердження: «хто, якщо не ви», і наскільки виявляється, Андрій, дійсно, йому відповідає. «Ми майбутнє нашої країни, - говорила вона, - і лише ми можемо її змінити».

Наталія Митрофанівна добре пам`ятає, як Андрій чергував у класі, як швидко збирав сухе гілля для багаття, щоб у лісі підсмажити усім хліб і сало. Він був спокійним, працьовитим, терплячим. Пригадує вона і те, що її вихованець умів жартувати і дуже гарно посміхався – щиро, душевно і відкрито.

Спогади – барвисті, духмяні й теплі. Так хочеться зберегти у пам`яті все, не розгубити жодної краплиночки, жодної деталі, подробиці.

В одинадцятому класі на уроці української мови учні працювали над твором-роздумом «У чому сенс життя?» Андрій у зошиті написав: «Я довго шукав відповідь на це запитання і тут зрозумів: у чому сенс життя… Сенс у тому, щоб насолоджуватися цим самим життям, кожною його миттю, дрібничкою; насолоджуватися відчуттями крапель дощу на своєму обличчі, вітром, який пестить твоє волосся; насолоджуватися почуттям дружби – міцної, щирої, вірної; насолоджуватися спогадами про рідний дім, про свої поразки і перемоги. Сенс життя в тому, щоб його смакувати щохвилини, щосекунди, незважаючи ні на війну, ні на втрати…» Цей уривок із твору випускника звучить, ніби заповіт сучасній молоді.

Звістка про загибель Андрія шокувала Наталію Митрофанівну. Вона й до сьогодні не може повірити, що життєрадісний юнак уже ніколи не прийде до класу і не сяде за свою парту.

Андрій не сказав рідним, що заповнив анкету добровольця батальйону «Азов». Близькі дізналися про це, коли він збирався в дорогу. Хлопець звик самостійно, як справжній чоловік, приймати рішення. Андрій не міг залишатися патріотом на відстані за тисячу кілометрів від бойових дій.

Війна забирає на небо кращих своїх синів, а ми тут, на землі, маємо пам`ятати подвиг і своїми вчинками продовжувати їхню велику справу. Наш святий обов`язок не забувати тих молодих людей, які покинули земне життя заради спокою в державі.

Війна на рідній землі – наш біль. Кожен молить Бога, аби настав довгоочікуваний мир. Сьогодні ми згадуємо наших героїв, говоримо про них, щоб почуло небо…
Вічна слава і пам`ять нашим Героям…
Дощ… Знову дощ… Небо плаче…