Саранцева Дарина, 10-В клас, ліцей № 88

Вчитель, що надихнув на написання — Романчук Інна Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Хотіла би почати с того, що, особисто для мене, Харків був та є найкращим і найулюбленішім містом України. Я народилася та провела більшу частину свого життя саме у цьому місті.

Харків подарував мені багато приємних спогадів, які зараз, на жаль, я згадую зі сльозами на очах. Але не весь час я жила в Харкові. У 2020 році ми з сімʼєю переїхали в село Липці, що на північ від Харкова, всього двадцять кілометрів від кордонів з росією. У 2020 році ніхто навіть не міг собі уявити, що буде повномасштабна війна, тому на той момент наша сімʼя не бачила ніякої загрози в цьому. Час спливав і от, двадцять четвертого лютого, спокійна, а головне мирна реальність українців закінчилася. В один момент люди почали втрачати все, свої надбання, землі, а головне – почали втрачати своїх близьких. Наша родина не стала винятком. Для нас все почалось несподівано, як блискавка посеред ясного неба. Через те, що Липці знаходяться майже на кордоні, зрозуміло, що майже одразу наш дім потрапив до епіцентру подій. О пʼятій годині за вікном пролунали вибухи, які, здавалося, були в двадцяти метрах від хати. Ми з мамою одразу почали дзвонити усім родичам, щоб дізнатися про те, що відбувається та отримати якусь актуальну інформацію. Коли ми зрозуміли, що почалось повномасштабне вторгнення, вирішили, що робити. Справді, на той момент кожна хвилина була на вагу золота. Першою ідеєю було поїхати до тата, який на цей час перебував в Києві. Просто сидіти було теж безглуздо, тому для початку,

мама вирішила піти за водою та їжею до найближчого магазину. Але коли вона вийшла на вулицю, повз неї проїхали перші російські танки, що мали на меті захопити Харків,

саме туди вони їхали, по дорозі, яка сполучає наші населені пункти. Вже тоді ми зрозуміли, що до Харкова дороги немає. Все ж таки були сподівання на краще, та що це все закінчиться через декілька днів чи тижнів, але з кожним днем ця надія згасала…

Зник Інтернет, звʼязок, потім світло, опалення, лише вибухи частішали та посилювалися. Стало дуже важко, особливо з провіантом.

Нам допомагали сусіди, у яких був генератор та хоч якесь опалення. Навпроти жила моя подруга Поліна, тому я часто залишалася на весь день у неї, щоб не було так страшно. Нам не дозволяли виходити без білих стрічок, завʼязаних на руці, щоб показати російським військам, що ми мирні. Близько місяця ми жили в окупації. До нас у хату іноді намагалися зайти росіяни. Скоріш за все, вони шукали мого батька, який служить у збройних силах, а одного разу, коли нас з мамою не було дома, вони, не почувши від нас відповіді, виламали нам двері та паркан.

Людина спроможна звикати до всього. Артилерійська канонада, яка звучала на фоні, вже не здавалась такою страшною. Але, на жаль, ми вимушено згадали, як це жахливо. Шістнадцятого березня ми сиділи за столом на кухні та пили чай. В один момент кімнату охопив спалах, а за ним почулася серія гучних вибухів.. Наступного дня вирішили виїхати. Вʼїзд до Харкова був заборонений, тому залишався лише один варіант - їхати через рф. Це був дуже великий ризик, на початку війни пересуватися цивільним автомобілем майже дорівнювало самогубству, але іншого варіанту не було. Ми прямували до Естонії. 

Відчувати на собі зневажливі погляди людей, які бажають тільки твоєї смерті, було важко.

Нам відмовляли буквально у всьому, навіть просто заправити автомобіль не видавалося можливим.

Ми перебралися в Естонію, а згодом в Італію, та все одно розуміли, що повернемося. Це було лише питанням часу і цей час настав, ми повернулися, але в Київ. Восени 2022 року внаслідок Харківської наступальної операції наше село звільнили. Боротьба продовжується. Моя віра в нашу армію не згасає ні на мить, бо саме завдяки Збройним силам України, ми все ще можемо насолоджуватися свободою, а свобода - це найголовніше, що в нас є.