«Війна закреслила мою мрію, що у мене буде багато діток»

Раніше я працювала в Донецьку, а потім я пішла в декрет з надією, що повернуся туди працювати. Але дорога зараз перекрита.

Були дні і ночі в підвалі. Я була вагітна Міланою. Спочатку ми боялися танків, а зараз... Це страшно, дуже страшно, коли дитина спокійно реагує на танки. Наші діти привчені до цього. На початку, коли гриміло дуже, діти дуже боялися. Моїй хрещениці чотири роки, вона стала заїкатися. Довелося кидати все її мамі, їхати звідси, щоб дитя якось відновилося.

Коли починалися всі ульоти-прильоти, один одному привіти, це, звичайно, було дуже страшно. Ми не знали, куди прилетить наступний снаряд. Тільки починалося – все, ми в підвал. У нас там документи... Досі у нас звичка – все складено в одному місці. Ми знаємо, де у нас складена аптечка.

Сиділи ми без води і світла місяць. Важко, але до всього звикаєш. Єдине, до чого звикнути неможливо, це коли дитина приходить, приносить дрібницю – 10 копієчок, каже: «Мамо, давай ми підемо в магазин, купимо цукерок». Ти розумієш, що докласти нічим. Будемо без цукерок. Відчуваєш себе якоюсь безпорадною. Важко...

Ми виживаємо на 860 гривень, які я отримую, «дитячі» виплати на дитину. Ще город, господарство. У нас є кізоньки – мої дітки з молочком. Для нас делікатеси – це м’ясо, риба. Це страшно звучить, але це делікатес зараз.

Ми виживаємо, для нас гуманітарна допомога – це свято. Виходиш з двору – люди йдуть такі ошатні, радіють усі. Потім все це згасає, всі знову живуть своїм життям, із сумом. Війна... Знову гуманітарна допомога – знову радісні.

Прикро, що ця війна закреслила мою мрію про те, що у мене буде багато діток. Я хотіла багато, море. Коли збираються племінники і друзі їхні, ось тоді я цвіту, у мене все виходить, коли їх десять бігає. Потім вони залишаються втрьох – і двір просто порожній, не мій. Я розумію, багато дітей вже не буде. Навіть якщо війна закінчиться найближчим часом, не 18 мені, вже 32 роки. Так що залишиться ця мрія просто мрією.