Після першого обстрілу стало зрозуміло, що все серйозно… Якщо раніше було таке ставлення: десь стріляють, ну, це ж десь. А після першого обстрілу, коли в нас розстріляли похоронну процесію, це був перший серйозний обстріл, коли загинули люди. Якось відразу задумалися, що це поруч, це може нас торкнутися. 

Після серпня 2015 року взагалі стало дуже страшно. Ми навіть хотіли поїхати, але якось все пережили й так нікуди і не поїхали, залишилися на місці із сім'єю. Потім якось ми адаптувалися. Звикли. Якщо навіть чуємо, що стріляють, уже не так страшно.

У нас був серйозний обстріл у 15-му році в Сартані, у серпні. Це було вночі. Загинули люди. Дітки залишилися сиротами.

Одна дитина постраждала – дівчинка втратила ступню. Тоді було страшно. Це було недалеко від дому мами. Я в цей момент розмовляла з мамою телефоном.  Переживала за неї. Я чула телефоном, що в неї істерика, що вона не знає, що їй робити. Я ніяк не могла їй допомогти. Це сильно зачепило. 

У мами будинок напівпідвальний. Перший поверх знаходиться в землі. Вона була на першому поверсі у своїй спальні, це кутова кімната. Вона в ній сиділа. Було страшно, під ліжко лізла.

Деякі сім'ї ховалися в підвали, але нам не доводилося. Зараз далеко буває чути постріли. Хоча сусіди кажуть, що чули вночі, як бахкали. Не знаю, може, я настільки адаптувалася, що не чую, я спокійно вночі сплю.

Про що мрію? Є син, хочу ще доньку, щоб був повний комплект. Хочу, щоб він домігся того, чого хоче. Щоб у нього було яскраве життя, а не таке, як зараз.

До війни було легше в плані цін. Життя було дешевшим. У мене маленька дитина, 2012-го року народження. Я на півтори тисячі гривень, які отримувала від держави, могла повністю її забезпечити, сидячи в декреті. А зараз навіть з зарплатою моєю й чоловіка не завжди так легко.

Найбільший страх – за близьких, що втратиш їх. Що якщо щось трапиться, не зможеш вчасно допомогти. Це ось найстрашніше. Війна змінює кожного, ми починаємо цінувати життя. Ну, принаймні, я це відчуваю на собі. Розумієш, що ми живемо ось цю мить. Так, ми плануємо майбутнє, але живемо зараз. А не так, що буде через десять-п'ятнадцять років.