Бурячинський Павло, 6 клас, Красенівська гімназія імені Івана Максимовича Піддубного

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бурячинська Віта Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моє вікно відчинене у вечірній сад. Люблю дивитися на небо: величезний місяць випливає з-за хмар, силуети дерев на його тілі, прохолодне повітря хоч пий.

Боже, думаєш, який же гарний навколишній світ! Тільки б мріяти в цей час. Але…Зачиняю вікно. Час спогадів і розмірковувань.

Тисяча днів – це багато. Вже три першовересні – воєнні. Закликаю пам’ять  повернутися  до початку цієї тисячі( хіба ж це заняття  для мого віку? Мені б помріяти!) Але час , в який я живу, вимагає від мене( це я вже усвідомлюю) зберегти  найсильніші емоції, бо ж – війна.

Моя дитяча пам’ять вихопила, як темні, так і світлі миттєвості цього  періоду життя.

Невеличке село в центрі України, де я  мешкаю, на щастя не зазнало зовнішніх руйнувань та жорстокості ворога. Але війна відчувається  тут у всьому: у відсутності багатьох чоловіків, що пішли на фронт, у волонтерстві жінок; уроки – у сховищі, вулиці – без світла. І це ж тільки те, що видно назовні.

А що робиться  в душах людей – відомо тільки їм.

Та в той же час я радію, що не треба покидати рідної домівки, їхати на чужину. Найближчі люди  - поруч, стежина до школи, калина біля криниці – все своє, це Україна. Наша. Не може зрозуміти моя, тоді ще дитяча голівка, що підлий ворог все це  хоче в мене відібрати. І  ми  дужче гуртуємося, намагаємося бути частіше разом. Друзі стають однодумцями.

Хіба забудеш, як співали « Червону калину». І горить – палає техніка ворожа»…! А завдяки песику Патрону ще дужче полюбили своїх чотирилапих.

Синій і жовтий кольори стали найулюбленішими. Влітку бігали за село, щоб зробити синьо- жовті знімки неба і пшеничного поля. На уроках почали уважніше слухати  вчительку історії. Бо, виявляється волелюбність, боротьба за незалежність, прагнення до  справедливості – це те, що було споконвічне для українців. А ще ж скільки гарних український слів вивчили, на які раніше не звертали уваги.   

Та й у вишиванці якось тепліше стало, затишніше. Якось все більше відпадає бажання слухати  російські пісні, дивитися відео.

Та назавжди, мабуть, врізалися у свідомість чорні звістки про втрати близьких людей на війні. Той день коли почули, що загинув наш учитель. Такий добрий, з нами, учнями, і непримиренний до ворога. Плакали учні, вчителі, його кабінет і комп’ютери, здавалося теж відчували втрату. Не вірилося нікому. І тепер лише з портрета на стіні зустрічає лагідною посмішкою своїх учнів.

На жаль, це не єдина втрата. А сусіда,  сміливого розвідника Максима, теж немає.

І в хатину на краю села вже не прийде Андрій, Валерій. Тільки прапори синьо – жовті майорять – тріпотять  над їхніми могилами. Вклоняємося пам’яті кожного. Наш обов’язок – вшанування полеглих: приносимо квіти, схиляємо голови, згадуємо.

Бездонне небо схилилося в зажурі над ними, пташки літають у блакити.

А моя пам’ять наштовхнулася на інших птахів, залізних. У перші дні війни наш  світлий сталевий птах  зламав крила і впав прямо на сільські хати. Війна почалася.  Тепер чорні крилаті з моторошними звуками майже щоночі літають над сонним селом. Хоча, який там уже сон? Війна продовжується.

Такі реалії тисячоденні. Кожного дня я бачу, як дорослі сумують, хвилюються. Як діти не можуть безпечно вчитися, сповна насолоджуватися своїм дитинством.

Мрії нестримно несуться в майбутнє. Віриться: там мир. Моє майбутнє з Україною. Вільною, відбудованою, в європейській сім’ї і захищеною від ворога. І саме нашому поколінню зробити її такою. Щоб тисячі не днів, а віків жила незалежна Україна. Квітуча! Чарівна! Незламна! Країна нашої мрії! Країна мрій нашого незламного, могутнього українського народу. І цей день настане. Ми всі його з нетерпінням чекаємо. Він вже зовсім близько! Слава Україні!!! Слава Героям!!!