Мені 75 років, дружині - 72. Жили в Херсонській області. Ту територію окупували.

Я поїхав до магазину, почув якісь дивні звуки. Як потім виявилося, то були вибухи. Приїхав власник магазину і сказав, що в Каховці вже росіяни. Ми спочатку навіть не повірили. 

Ми жили в сільській місцевості, у нас було майже все своє. На початку окупації ще було все в магазинах і зникало не різко, а поступово. Поряд із нами – селище міського типу, там працювали і аптеки, і магазини деякі. А вже пізніше, місяці через три, почалися перебої з ліками. 

Спочатку окупанти нам дозволяли до Каховки їздити. Ми й пенсію отримували в банкоматі. А потім нам усе заборонили. Коли приїхала їхня військова адміністрація, то про російські паспорти питання не стояло. Дружина отримувала пенсію на «Укрпошті», їй деякий час навіть при росіянах ще надходили кошти з Каховки. А потім усе припинилося, і тільки на мою карточку приходили гроші з «ПриватБанку». 

Росіяни кричали, що будуть воєнні дії, й що треба нам виїжджати. Але ми трималися. А потім дочка з Польщі почала казати, щоб ми їхали.

Ми на околиці живемо, і метрів за 200 від нас російські «Гради» стояли, обстрілювали Гаврилівку. Це Бериславський район нашої Херсонської області. І прямо над нашим двором літали їхні ракети. 

Тоді ми з дружиною й поїхали. Заплатили тисячу гривень до Красноперекопська, до Армянська – і поїхали в Польщу. Три доби добиралися автобусом. 13 листопада приїхали. А потім поїхали в Запоріжжя торік і там були. Але там теж почалися обстріли. Недалеко від нас прильоти були. Прийшлося знову виїхати до Польщі. Тільки вибралися, як нам подзвонили сусіди й сказали, що в сусідки всі вікна вилетіли (вона з нами в Польщу виїхала), а в нас одне вікно розбите.

Важко жити на одну пенсію. Продукти дорожчають, ліки теж. Молодь ще десь працює, заробляє. А в нас уже працювати не вийде. Жінка з паличками пересувається, а в мене гіпертонія й купа різних болячок.  Спочатку було моторошно, а потім, коли перестали чути вибухи, стало краще.