Починати нове життя в 70 років дуже важко, особливо якщо ти втік з дому, залишивши налагоджений побут і надії на щасливу старість. Володимир зміг вивезти сім'ю замінованими дорогами, але жити на новому місці без проблем не виходить.

Війна для мене - це докорінна зміна способу життя, до якого я звик, проживаючи в Донецьку. Коли мені виповнилося 70 років, довелося звідти виїхати, а в 70 років змінювати спосіб життя дуже складно.

Війна почалася, коли полетіли ракети. Це було 24 серпня 2014 року, пам'ятається, ми почали рахувати техніку, яка над нами літала. Запам'яталося, коли Іловайський відступ був. На околиці нашого селища Старобешеве снарядами розбивали будинки.

На власні очі військових дій ми не бачили. Ми бачили їх наслідки, коли на околиці Старобешевого стояли згорілий танк, самохідна установка, будинки, що були розбиті і диміли. Бачили, як літак падав. Коли страшно, ми починали ховатися, облаштовувати спальні місця в підвалі - і це все неприємно дуже.

Під час активних бойових дій повністю відключався мобільний зв'язок у Старобешевому і біля нього, тому доводилося по черзі бігати на узвишшя, щоб мобільний зв'язок «добивав» з Донецька, а це 35 км. Ми говорили про те, куди влучило. Наприклад, у сусіда влучила ракета в квартиру, стирчить, але не вибухнула. Переживали, що нам тепер робити, як бути? Говорили про те, що фахівці електромереж поїхали відновлювати розбиту електролінію. Потім газівники ремонтують розбитий газопровід. Ось такі розмови.

Ще у нас поруч є річка Кальміус, яка протікає з Донецька і до Азовського моря в Маріуполі. Тече вона і через Старобешеве, на горбистому правому березі є соснова посадка. Так ось, одного разу вона три доби горіла.

Найбільше з того періоду мені запам'яталися слова 10-річної внучки. Вона сказала, коли почався вересень: навіщо ходити до школи, якщо завтра нас уб'ють. І ми поїхали 11 вересня 2014 року з Донецька на своєму старенькому автомобілі. Мені сказали їхати ні вправо, ні вліво, не маневрувати дорогою, тому що можна потрапити на міну.

Житло - перша проблема, яка виникає, коли в'їжджаєш в нове для себе місто, і вона залишається досі. Треба зуміти фінансово витримати, а це удар по сімейному бюджету. Орендувати в будь-якому місці дорого, а Одеса місто не дешеве, і значна частина сімейного бюджету йде на це. Друга проблема, коли ти не молодий, з хворобами, а тут ще й коронавірус. Проблема здоров'я, ліків, операції. Мені запропонували зробити операцію шунтування на серці, а у мене на це грошей немає. І шукаєш ресурси, щоб оплатити операцію.

Мені вже 76 років, і схоже, що війна в моєму житті не закінчиться, тому змушений звикати до життя в іншому місті. Зазвичай до 70 років ти вже облаштовуєш своє життя, вибудовуєш місце, де ти живеш. А мені забути ніяк не вдається той город і ту клумбу, і дерева, що ми посадили біля будинку. Це у снах приходить. Не можна забувати могили, залишені там, батьків, родичів. Треба провідувати, а це зараз неможливо.

Війна припинила звичний образ існування і це найбільш негативне. Вона ж принесла побоювання, що безпеки тепер немає взагалі. Це ще пов'язано з обмеженнями епідемії, з коронавірусом.

Я мрію, щоб був мир, щоб на нас ніхто не нападав, щоб люди мали доступ до гарної освіти, подій культури, щоб діти були з тобою поруч, щоб продовжувати традиції роду, щоб було тихо, спокійно, мирно, упорядковано. І онуки з тобою були поруч, і ти міг би радіти, спостерігаючи за їх благополучним життям. Якщо ти комусь потрібен, ти щасливий.