Багато років я, випускниця біологічного факультету Донецького національного університету, працювала флористом в «Глорії» – одній із найбільших фірм Донецька, що займається вирощуванням і продажем квітів і дерев. Тут же агрономом працював і мій чоловік Ігор.

А потім настав 2014 рік. Компанія закрилася. Ми залишилися без роботи. Недовго думаючи, завантажили все необхідне в чотиритонник і поїхали до Києва.

Обійшлося без пригод, адже тоді ще не було головного болю у вигляді перепускної системи. Мабуть, внутрішньо чуття підказало, що додому вже не повернемося. Згодом і квартиру в Донецьку вдалося продати.

Уже в Києві син доучувався в одинадцятому класі. Чоловік спочатку таксував. А я в торговому центрі на Шулявці орендувала приміщення під відділ дитячого одягу.

Внутрішнє чуття підказало, що додому вже не повернемося

Життя налагодилося, кожен займається улюбленою й перспективною справою. Тільки думка про розлуку із сином періодично ятрить наші серця.

Справа в тому, що після закінчення школи він прийняв рішення... повернутися в Донецьк. Вступив у «Донецький технічний університет» (кол. ДонНТУ) і зараз закінчує другий курс, опановуючи професію маркшейдера – фахівця з геодезичних зйомок гірських розробок.

Денис не адаптувався до київського середовища. Безумовно, тут наша з чоловіком провина — приділяли сину недостатньо уваги. Я була дуже зайнята облаштуванням побуту на новому місці, а Ігор – зароблянням грошей. Там залишилися бабусі, так що син під наглядом. У мене ще жевріє надія, що він повернеться, і ми житимемо разом, як раніше. Але це буде не раніше, ніж він дипломується.

Внутрішнє чуття підказало, що додому вже не повернемося