Єрьоменко Михайло, 16 років, учень 10-го класу КЗО "Середня загальноосвітня школа № 14", м. Дніпро

Вчитель, що надихнув на написання есе: Єрьоменко Олена Владіславівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Темне небо враз спалахнуло. Одна мить, і воно червоне. Щось подібне я вже бачив на Новий рік, але цього разу все якось було по - інакшому.

На підлозі бачу скло і холод. Холод швидко почав заповнювати кімнату. По квартирі бігають батьки, лунає телефонний дзвінок, чую схвильований голос матері: "тривога", "бойова тривога? " Батьки поспішають, вдягаються як і завжди йти на роботу, але на вулиці ще дуже темно, стукнули двері і холод. Залишився один холод.

Вранці лунає телефонний дзвінок, це матуся, яка просить дітей самостійно збиратись та їхати до дідуся у центр Лівого берега. Йде розмова декілька хвилин, Михайло чимось схвильований. Михайло та Анастасія, починають щось пхати у рюкзаки, збиратись, не забули і мене Ведмедика, свою улюблену іграшку.

Дідусь сумний ходив по хаті, все щось бормотав. За вікном лунали вибухи, щось гриміло. При пострілу всі одразу бігли у тамбур ховатись. Так пройшло декілька днів, батьки не повертались. Дідусь кожного разу, як приходив з вулиці був сумний та знервований. Через декілька днів щезло світло, вимкнули воду. Сім'я почала помалу використовувати воду, ніде було зарядити телефон. Пам'ятаю почуту розумову матері з дідусем, її гнів та благання - вивозити дітей з міста, не чекати її. Наступного дня діти з'їли хліб та печиво, який був вдома, дідусь намагався їх хоч чимось нагодувати, не зважаючи на те, що не було світла, газу, води.

Як завжди, вранці, під час тиші між обстрілами, дідусь пішов знайти якусь їжу. Лежачи в коридорі Михайло читав, Анастасія малювала, раптом..... струс, лязг, скрежит, вогонь, щось сиплеться з верху, хтось кричить, гучно лунає звук вибухів, ще раз і ще.... І холод.

Знов опинившись у рюкзаку, бачив сусідів, що хапають дітей. Тільки на вулиці з рюкзака бачив я дім дідуся, як палав, як боляче людям, які там жили побачити попіл замість рідні. Потім наш дім став -підвал, де темно і сиро, пахне костром. Багато людей сплять один біля одного на підлозі покотом, багато дітей, біля яких були батьки. Михайло був розгублений. Чому не повертаються його батьки? Минали часи, дні, все лунали і лунали вибухи, бували дні коли діти пили тільки воду, бо дорослі з якими вони були у підвалі із-за постійних обстрілів не мали змоги щось приготувати.

І холод, знов цей холод.

Михайло весь час щось писав у свій щоденник і дуже сумував за своїми батьками. До підвалу кожен день приходили якісь нові люди, діти, хтось з них плакав, хтось кричав, і кожен розповідав свій біль та жах. Від них я почув, що почалася війна, страшна, важка, яка вже забрала тисячі життів безвинних людей на вулиці, у драматичному театрі.

Холод. Знову холод і біль.

Я бачив як дорослі радіють дощу, збирали воду з водосточних труб, кип'ятили та пили. Кожен день щось гриміло, взривалось, до нас іноді приходили військові приносили якусь їжу, розпитували про дітей.

Так і цього разу прийшли військові, принесли щось для дітей, когось шукали. Раптом Михайло підскочив, в одну мить опинився біля входу, звідки лунав знайомий голос. Через хвилину він на поверхні серед військових. Невже ж почуділось, невже ж обізнався? Але рідне серце завжди підкаже, знайде.

Холод.....

І раптом холод змінився гарячими, рідними обіймами моєї матусі. Почалось інше життя разом з військовими, де було ще страшніше від побаченого, і впевнено від захисту. Нас кожен день захищали, переховували, намагались з кимось вивезти з міста, але ворог тіснив нас і далі.

Виходили ми з міста дорогою болю і жаху, навкруги мертві люди, спалені автівки, зруйновані будинки, ще лунали поодинокі вибухи, але Маріуполь вже був повністю захоплений російськими військами. Дійшовши пішки до смт. Мангуш, почали шукати, як доїхати далі до рідної України, де нас чекав батько, охороняючи кордони рідної землі.

У травні місяці, холодна зима змінилась теплими обіймами батька, якого я вперше побачив за довгі місяці війни. Багато цікавого я від нього почув про наших хоробрих, незламних військових.

Хоч інколи я бачу в очах матері сльози за своїми побратимами, які опинились в полоні, я пишаюсь своїми мужніми і сильними батьками, які приближають нашу перемогу кожен день, та виборюють кожен шматочок нашої землі.

Моє рідне місто палає в вогні , руйнують будинки, оселі, лунають промови дуже страшні, і сльози ллються в долоні. Ось ще годину, одну тільки мить і все закінчиться навіки, і ти будеш поруч зі всіма. Але не сьогодні, не твій зараз час, Ангел крилом накриває, і доля страшна, сьогодні тебе не спіткає. Мій Маріуполь - я завжди тебе кохаю.