Вологдіна Наталя, 14 років, учениця 9-го класу Криворізького ліцею №24 Криворізької міської ради Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Каракаш Тетяна Олексіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Одного морозного зимового ранку, схожого на сотні інших, коли за вікном ще панує темрява, ти розплющуєш очі і хочеш заплющити їх знову, заснувши навіки. Ти чуєш вибух. Намагаєшся пояснити собі: знову сусід ремонтує стелю, а може, десь їде вантажівка. Та потім тобі чуються гучні слова батька, які досі звучать у голові, знову і знову, як прокляття: «Прокидайся, почалася війна». …Прокидайся, що?

Ти не усвідомлюєш цих слів одразу, звісно, як можеш? Ти – просто дитина. Ніхто не казав тобі, як маєш реагувати на моторошні слова, що ранять, холодять душу не гірше від лютневого ранку. Ще довго ти не усвідомлюватимеш. Чи й досі.

Другий вибух поцілює в серце. З глибин душі буйними хвилями підіймаються страх і паніка. Не розумієш, що коїться, нажахана до смерті. Серце здригається і падає, коли у квартирі не знаходиш матері: та вже на роботі. У тебе стигнуть пальці, тобі холодно, а ще страшно-страшно-страшно… Ти хапаєш телефон і дзвониш усім, до кого дістає зв’язок і молитва: «Як ви? Живі? Вдома? Дядька забрали на фронт». Ллються сльози, та всі живі; тепер ви заспокоюєте одне одного, як можете.

Зовсім не хочеться їсти. Час зупиняється. Хочеться плакати, а може, кричати голосно, аби тільки не чути, як від вибухів тремтять стіни. Слідкуєш за кожною новиною, відчуваєш, що мусиш знати - ти, як і вся Україна, із завмиранням серця спостерігаєш за подіями. Голосом диктора (чомусь цікаво, як його самопочуття) повідомляють новини. Однокласники діляться світлинами. Хтось знімає з вікна дим від вибуху, інший – військову техніку… Увесь цей час ти відчуваєш тільки всепоглинаюче нерозуміння.

Тієї ночі ти довго не можеш заснути.

І сновидінь більше немає.

Лютневий ранок ділить життя ( нині існування) на «до» і «після».

Дні зливаються в одне. Усе довкола нестерпно сіре, і ти безцільно існуєш від ранку до ранку. Твоїм єдиним колом спілкування стає твоя родина, і горе зближує вас, як ніколи раніше. З батьком граєте на гітарі під звуки вибухів, мамі ти розповідаєш довоєнні історії - і вона сміється крізь сльози, яких, певне, пролила більше, ніж ти, хвилюючись за всіх вас. Серце, оплетене нитками болю й жаху, обливається кров’ю. Разом ви сидите в підвалі зі свічкою, разом шукаєте привід для усмішки, разом вірите в перемогу.

Важко дихати. Все повітря наче забирають до пекла чорти, шниряючи вулицями. Здалека один автоматом цілиться прямо в тебе, та ти мусиш іти далі, все добре, (ти дихаєш?) не можна привертати увагу.

Хочеться втекти. На волю. Туди, де ще є повітря.

Стає нестерпно. Тепер ви задихаєтеся усі.

Рішення поїхати відчувається, як спасіння і смерть водночас. Це твоє життя, місце твоєї душі, ти горда жителька прекрасного Херсона, отруєного жахами неволі, ти розгублена дитина, яка має покинути дім, аби знову дихати. Чи повернешся ти ще?

Дорогою ти дивишся у вікно. Думаєш, що непогано було б вижити. Написати пісню. Або листа братові.

Уперше за кілька місяців ти бачиш український прапор, що майорить на високому стовпі, видний усім. Сльози застилають очі. Тисячі людей поруч бачать те саме. Ти дихаєш. Це щастя. Дихаєш не кров'ю, не ув’язненням. Ти дихаєш весною й українським пшеничним полем.

Уночі земля під вами знову здригається, а високо в небі велично в'ється прапор. Рідні незнайомці разом міркують про сузір’я, сміються та сподіваються дожити до світання.

Зорі показують вам диво, і ви всі – живі, у дорозі до нового, вільного, щасливого. Інші краєвиди, місця, події та люди. Ти ніколи не забудеш неба, усіяного зорями, і людей, поєднаних бідою, незнайомих, але таких близьких.

Горе поєднує тисячі роздріблених сердець. Ніщо не вражає сильніше.

У омріяній пісні ти пишеш, що для тебе – мир.

То воля і життя. Пісні біля вогнища. Усмішка матері. Вранішня зоря. Лист братові. Безпечальні серця. Щасливі сім’ї.

Мир – це синьо-жовтий стяг. У блакитнім небі.