Сафонова Ольга, 10 клас, Немирівський ліцей Радивилівської міської ради Дубенського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Польова Ірина Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Коли я почула перші новини про війну, у голові запанувала тиша, здалося, що час завмер. Вибухи, паніка, новини з фронту – усе це раптом стало страшною реальністю. Дні розділилися на до і після. Спершу я не знала, що робити.  Все, до чого готувалася, чим жила,  стало неважливим, а кожен день  перетворився на боротьбу за життя. Коли в наше невеличке  містечко на Рівненщині почали масово приїжджати біженці  я зрозуміла, що не можна сидіти склавши руки.  

Історії переселених людей  з Гостомеля, Бородянки, Ірпеня ще досі в моїй пам’яті. В той час мене займала лише одна думка, як допомогти іншим і як знайти в собі сили йти вперед.  Так почався мій шлях волонтера.

Спочатку це було просто бажання допомогти — зібрати продукти, ліки, відправити щось на передову. Моя школа стала своєрідним штабом. Однокласники, вчителі, навіть ті, кого раніше майже не помічала, почали приходити сюди, щоб зібрати гуманітарну допомогу, плести сітки чи готувати їжу для військових.

Ми стали командою, і це відчуття єдності додавало сил.

Ці перші тижні були найважчими. Ми працювали без перерви, годинами пакували коробки, розносили допомогу, слухали історії біженців, які втратили все. Я бачила, як мої однолітки стають дорослішими буквально на очах.

Кожен із нас знайшов свою роль — хтось займався логістикою, хтось створював інформаційні канали для збору коштів, а хтось, як я, допомагав із фізичною роботою. Це було як урок життя, який не вчать у школі, але який раптом став головним.

Через кілька місяців я почала  відчувати втому, але в той же час усвідомила, що це більше, ніж просто допомога. Це боротьба за те, у що вірю, за людей, яких знаю і не знаю, за наше спільне майбутнє. Мої дії почали набувати більшого сенсу.

Я зрозуміла, що ця війна — не просто боротьба на фронті. Це боротьба за гідність, за право на спокійне життя. І кожен внесок — від пари черевиків до сотень гривень — наближає нас до Перемоги.

1000 днів — це не тільки цифра. Це нескінченна кількість моментів, коли здавалося, що сили закінчуються, але завжди з’являлася якась нова внутрішня опора. Це безліч годин очікування новин від близьких і друзів, страх за тих, хто знаходиться на передовій.

Але разом з тим — це тисячі усмішок, які знаходили своє місце навіть у найтемніші дні.

Я бачила, як люди навколо змінюються, як в них розцвітає нова гідність і відповідальність. Відчуття солідарності між нами зростало з кожним днем війни. Цей дух незламності став чимось на кшталт вогню, який палає всередині кожного з нас, незважаючи на жахи, з якими ми стикаємося. Цей вогонь нагадував, що війна не тільки руйнує, але й згуртовує.  

Кожен раз, коли до нас приходили люди зі словами подяки або ми бачили, як наші відправлення досягають фронту, ми відчували, що наші зусилля мають значення. Волонтерство стало частиною мого життя, частиною моєї особистості.

Зараз, коли пройшло 1000 днів війни, я на порозі випуску зі школи. Мій шлях за ці три роки — це шлях перетворення. Я вже не та, ким була раніше. Війна забрала дитинство, але дала мені розуміння справжніх цінностей. Я навчилася відповідальності, співчуттю, командній роботі, а головне — не здаватися. Навіть у найважчі моменти я знаю, що роблю щось важливе.

Кожен із цих 1000 днів війни — це маленький крок у бік Перемоги. Війна змусила мене подивитися на своє життя глибше і зрозуміти, що мій шлях — це не просто те, що я обираю, а те, як я дію в найважчі моменти.

Подвиг миколаївських морпіхів, які під час боїв на Курщині викликали вогонь на себе, щоб відбити наступ ворога, ще одне свідчення того, що українці НЕЗЛАМНІ! Доля виявилася на боці сміливих. Воїнам вдалося не лише зупинити противника, але й вийти живими з того пекла. Вірні завжди! Сильні, сміливі, віддані!  Ми – такі!!!!

Україна та українці зараз неподільне та єдине ціле. Сміливці з ЗСУ, невтомні волонтери, терплячі лікарі та звичайні люди, які витрушують останню копійку на дрони- камікадзе.

- На перемогу!- шепочуть вони.

Зараз кожен протистоїть великій та могутній силі зла, що суне на нас з росії.

- Україна вистоїть?- запитую маму, яка отримала повідомлення від тата, що зараз воює  біля Покровська.

Уважно вдивляюся в її погляд, що змінився за ці 1000 днів. Від страху до люті та помсти за полеглих.

- Нас не подолати!- впевнено відповідає вона. Мати стисла мою долоню трохи сильніше і я підняла  свій погляд, щоб подивитися на неї, на її очі, в яких бриніли сльози та ледь помітну посмішку, якою вона намагалася хоч трохи мене втішити. Моя увага була цілковито прикута до внутрішнього відчуття спротиву та паніки, які, неначе сплутане переплетіння із тисячі тонких ниток, обвивало нутрощі та з кожним кроком стискало їх усе сильніше.

Я підхоплюю ритм її настрою.

- Разом ми велика сила, так! Мій шлях триває, і я вірю, що він веде до дня, коли ця війна стане історією.

Зараз я почуваюся інакше, ніж 24 лютого, коли розпочалася війна і слухала, як моє серце спочатку завмерло, а потім почало сильно гатити мені в груди зсередини, а від нього гарячими потоками по тілу розливався розпечений, липкий жах, від якого хотілося істерично кричати.

Україна та українці зараз неподільне та єдине ціле, а я також українка, яка тілом та душею вірить у закінчення війни!