Я проживала у Київському районі Донецька, а зараз – у селищі Суха Балка. За освітою я фізик, працювала в університеті. У мене є син, він живе у Києві, чоловік помер ще до війни. Зараз живу у своїх близьких друзів. У мене була хороша квартира у Донецьку, у сина теж. Ми все втратили. Квартири не продаються, я отримую пенсію та виплати як переселенка. Це вся моя фінансова база. Без друзів я не вижила б. Зараз все нормально, якщо не враховувати, що було зруйновано все життя.

2014 року я прилетіла з Туреччини. Це було 24 травня, а вже на початку червня під вікнами йшли танки. Я зрозуміла, що це війна, і коли почали бомбардувати аеропорт, це стало ясно всім.

Я гуляла з собакою і раптом до нас надвір прилетів снаряд. Один чоловік виглянув з вікна, і на моїх очах йому відрізало голову. Після цього я поїхала. Таке не забудеться ніколи.

Тут я отримувала гуманітарну допомогу у вигляді продуктів, давали гроші на опалення та гігієнічні засоби. Це було добрим доповненням до моєї пенсії.

Нині я живу одним днем. Мрію жити поряд із сином. Він – сенс мого життя. Живу за 800 кілометрів від нього та бачу його дуже рідко.