До війни Алла Любавіна працювала на фабриці, згадує, як керувала виробництвом. Того дня, коли повернулася з лікарні після операції, розпочалися перші обстріли. Сім'я втратила будинок та все, що вдалося накопичити за довге життя. Компенсації за житло досі не дочекалася, тому єдина мрія – придбати власну квартиру, щоб «не спати на чужому». 

Все, що було нажито до 50 років, пішло прахом

Я багато років працювала на харчосмаковій фабриці. Була начальником, ми робили халву та козинаки. На роботі тягала тяжкості і прямо на робочому місці через тромб лопнула вена. Прооперували. А коли син привіз мене з лікарні, за кілька годин почалася війна.

Ми тоді пішки вийшли з Курахового, бо бомбили. У чому були, у тому й вийшли. Діти були у стресі, у доньки стрес був сильний. Сльози ллються... Все, що було нажито до 50 років, пішло прахом.

Син та донька дорослі вже. Пізніше вони поїхали, зараз далеко, не приїжджають. Я одна мешкаю. Винаймаю квартиру в Мар'їнці, плачу 1000 гривень і плюс за опалення, а воно дорого коштує.

Нам належить компенсація за зруйноване житло. Була комісія, але просили ще почекати. Скільки років чекати, не сказали. Мрію про власну окрему квартиру, щоб не спати на чужому.