Олександра Гах, 2 курс

Економіко-правничий коледжу ЗНУ, м. Запоріжжя;

Вчитель, що надихнув на написання есе:  Тимошенко Юлія Юріївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів це майже три роки. Це десь 32 місяці. Приблизно 142 тижні. 1000 днів… У голові не вкладається, що відтоді пройшло стільки, що вже такий довгий проміжок часу, що  по сьогоднішній день вбивають український  народ та винищують наші  міста. 

Кожен з нас пережив ці 1000 днів по-своєму, відчувши різні почуття, побувавши в різних ситуаціях та станах, творивши свою особисту історію.

Мій шлях, як і шлях кожного, був доволі не простим. У березні 2022 моє рідне місто Енергодар окупували, підло зайшовши вночі на танках. Почуття, котрі окутали мене під час обстрілу атомної станції,  стали початком проростання моєї тривожності. Було страшно, це очевидно, кожен відчував страх протягом цього часу. 

Деякий час (влітку, того ж року) я жила в окупації. Знаходилася серед чужинців, які  захопили моє місто. Пізніше  дізналася про наочне значення слова « зрада». Найогиднішим було саме воно, адже це були люди, котрі все життя жили в Україні, працювали на  благо своєї держави, любили її, адже це ж Батьківщина. І тут трапляється лихо, і замість того,  щоб підтримувати країну в темні часи та всіляко допомагати, ці  меркантильні відступники швидесенько «перевзулись»,  пронюхавши свою вигоду та почали чіпляти всюди ті трьохкольорові ганчірочки.  Будучи там,  складно бути однією з малої кількості людей, які  вірять  в те, що все налагодиться та повернется.  Я була серед людей,  що мали свідомі українські погляди. І це давало сили жити далі. 

Почалися обстріли. Перший раз, коли ми їх прямо відчули, було страшно; це були гради… Моя сестра з подругою були на вулиці та все бачили своїми дитячими, повних страху, очима…. У той вечір ми всі сиділи в підвалі та думали, що робити далі.

Та ніч була другою найстрашнішою в моєму житті, після тієї, коли вони прийшли… Ще в обід  ми смажили сосиски на вогнищі, адже було  сімейне свято і нам хотілось внести хоч якийсь позитивний момент в те окупаційне наше життя. З того вечора, майже кожен вечір, ми бігали до підвалу. Та кожен вечір чули гради, котрі то відлітали  від нас, убиваючи людей сусідніх міст, то прилітали вже по нашим селам, роблячи провокації. Тяжко було усвідомлювати та сприймати все це.

Але ще більш тяжким було перетинання блокпосту у Василівці. «Дорога життя» - так її називали, всі котрі нею проїжджали. Ми стояли там 8 діб. Я вже не відчувала жодного страху, навіть перетинаючи пости загарбників з автоматами. 
 

8 діб були, звичайно, складними, проте, навіть там, стоячи вже котру годину, люди не забували про добро та людяність. Я ніколи не забуду, як познайомилась там з дівчинкою з Чорнобаївки, коли вона розказувала про жахи свого там життя (в моїх думках промайнуло, що в нас все ще не настільки погано).

До речі, такі думки виникали часто, коли чула історії інших людей. Цікаво, можливо, почувши, що розповідала я, вони думали також так само? Всі ми пережили тяжкі події, і на кожному це залишило шрам. Послухавши  історії чорнобаївської дівчинки, наступного дня знову приїхавши на своє місце в чергу,  ми привезли їй  багато помідорів, адже мій тато займався вирощуванням. Я пригостила її і її родину (бо це ми їздили ночувати додому, а їхня домівка була вже дуже далеко),  а вона, щоб віддячити, дала нам склянку малини. Згадуючи це, чесно кажучи, не дивлячись на мою відпрацьовану стресостійкість та стриманість, мене все одно пробивало на сльози. Просто уявіть… Люди зустрілися на трасі, на котрій всі стояли з однією єдиною метою та бажанням, жити в спокої, в рідній країні, врятовуючись від того неочікуваного злого незваного гостя, що  спотворює наші життя. Зустрілись та подарували одне одному щось, якусь частинку добра, чогось світлого, того самого, Українського. Це неймовірне обʼєднання!
 

Далі ми приїхали та почали «відбудовувати» своє життя в Запоріжжі. Потім і це місто почали жорстоко кривдити… Нам знову довелося їхати… 

Проживши 9 місяців на Полтавщині, в тихому містечку Гребінка, неподалік мальовничих  Лубен  та Пирятина, нервова система трішки відійшла та адаптувалася. Але постало питання мого навчання, що дуже важливе для української молоді, адже кому,  як не нам, будувати майбутнє нашої країни?! І ми знову поїхали до Запоріжжя. Там я вступила в коледж на вчителя початкових класів. І важливість патріотичного виховання підкреслилась. 

Звичайно, що мене дуже часто «накривало», коли я  згадувала  події та усвідомлювала деякі речі. Проте, потрібно було жити далі… І я жила… І зараз живу… І хотілося б бути впевненою,  що і надалі буду… Якщо б по-моєму не рідному, але вже  своєму місту не прилітали б КАБи… Знову зруйновані житлові будинки… Знову смерті та безсонні ночі під звуки тривоги у коридорі… Звичайно, що це вже переживається по-іншому, немає того страху. Постійний етап очікування та поступове прийняття дійсності. Віра в майбутнє та зусилля на нього вплинути. 

Як підсумок, мені хотілося б сказати одну важливу думку. Ці 1000 днів, окрім негативу, сліз та страху, також дали багато чого зрозуміти. І важливо —  жити… Просто жити далі, не дивлячись на обстріли, котрі можуть зупинити це життя, не дивлячись на обмеження та перешкоди… Всупереч сльозам та болю… Важливо посміхатись, обійматись з рідними, дарувати добро. Ми не можемо «гнити» в постійному сумі, ми люди, і нам потрібен розвиток. За ці роки я багато чого встигла зробити, окрім «океану сльоз» у мене ціла фотогалерея світлин себе і своїх близьких та друзів з усмішками.  Де б це не було — у підвалі, на тій дорозі, або у коридорі —  все одно ми були згуртовані, ми намагались залишатися на позитиві і посміхатися.  Посміхаючись, лиху ми показуємо, що ми набагато сильніші.  І за найвідомішою в світі теорією про добро, котре перемагає зло, ми обовʼязково переможемо!