Єва Янчишена, 10 клас
Кам'янець Подільський ліцей
Вчитель, що надихнув на написання есе: Пристай Людмила Йосипівна 

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Війни завжди були властиві людству. Племена не поділили територію? Війна. Країни мають деякі суперечності, які вони не можуть вирішити дипломатичним шляхом, бо не хочуть піти одна одній на поступки? Теж війна! Події минулого ми можемо зрозуміти лише в контексті історії, але війна в XXI столітті після двох світових, які показали, наскільки криваве протистояння може бути жахливим і виснажливим як для країн, так і для людей, просто не вкладається в голові. Але це наша реальність. Уже майже 1000 днів розриває душі й тіла ця проклята війна, яка нас усіх докорінно змінила, і мене в тому числі.
 

Думаю, усі українці запам’ятали перші дні війни. І якими б вони не були різними, їх можна описати кількома словами: страх, невизначеність, шок. Я ніколи не забуду, як зранку 24 лютого мене переповнював адреналін. Я їхала в село і думала про те, що буде далі. Це далі, яке я собі тоді науявляла, виявилося не таким у житті…
 

Тата мобілізували на початку березня. Було страшно, але я знала, що з ним усе буде добре: сталевий чоловік мій тато, я знала це тоді і впевнена в цьому зараз. Моє життя у 2022 році було відносно спокійним, а було воно таким, бо мені ніхто нічого не казав… Тато тоді воював на найзапекліших фронтах, кожної миті наражаючи себе на небезпеку. Він зазвичай дзвонив до моєї бабусі, але я впевнена, що він їй, як і мені, нічого не казав. Тільки за рік я дізналась, що під час однієї з таких розмов він прощався зі мною. Тато сказав моїй бабусі по телефону: “Передай їй, що я її дуже люблю, і скажи, хай буде розумною дівчинкою. Купи їй від мене все, що вона захоче”. Зараз я дуже радію з того, що бабуся тоді одразу не зрозуміла, що це було прощання.


Масові обстріли енергосистеми назавжди запам’ятаються мені, адже я дитина покоління, яке не може й дня прожити без технологій. Чесно, було важко без свого “швидкого дофаміну”. Відсутність друзів, відімкнення світла, монотонні дні, як наслідок цього всього – апатія, яка зробила мою осінь-зиму 2022-2023 просто жахливою.
 

Я тоді навіть не уявляла, що найгірше ще попереду… На початку 2023-го мій дядько теж у ЗСУ. У цивільному житті він був одним з найкращих акторів Одеського балетного театру, однак війна завжди забирає цвіт. Ростик загинув, не доживши до свого 32-річчя місяць. 

Саме тоді я зрозуміла, яким цінним чоловіком для мене був мій дядько. Його похорон (перший похорон у моєму житті) був найжахливішою подією, яку я коли-небудь бачила і яку я пам’ятатиму,  доки житиму. Тоді я вперше побачила сльози свого діда, тата і почула справжнє горе в голосі своєї бабусі, яка дивилась на свого холодного сина і ніби сповідалась перед усіма. Вона не розуміла, за що їй таке горе, за що їй це все. 


Війна – це велике випробування, з яким ми зараз досить добре справляємось. Ми багато чого втратили за цей час, але водночас і багато чого здобули: ми зрозуміли свої помилки, стали більше цінувати єдність і незламність. Найголовніше, що нам лишається робити, – це вірити в перемогу і робити все для неї!  Війна вплинула на моє світосприйняття і змінила мої плани на майбутнє. До 2022 року я хотіла вчитись за кордоном, а зараз розглядаю тільки українські університети. Усі так прагнуть жити на чужині, бо, мовляв, у нас погано, а в інших країнах завжди краще. Але, кажучи це, ми навіть не маємо бажання змінювати свою країну, щоб досягти рівня розвитку, на який хотів би рівнятися весь світ. Цими словами ми зневажаємо Україну і думаємо, що нехай хтось інший змінює країну, а не я. Але все починається з кожного нас! Ми маємо змінитись, і саме через це бажання я готова навчатись, жити і відбудовувати країну, яку люблю.