Тимофій Сьомін, 102- ПДС група
КЗ «Уманський гуманітарно-педагогічний фаховий коледж ім. Т. Г. Шевченка Черкаської обласної ради»
Викладач, що надихнув на написання есе: Сьоміна Ольга Ігорівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

У моїй країні йде війна… Я досі не можу збагнути: чому в світі, цивілізованому світі, де захищають навіть права акваріумних рибок (!), ідуть війни? Чому розвиток людства асоціюється тепер із ще більш жорстокими війнами? Чому війна прийшла в мій дім? Чому, чому, чому… З дитинства пам’ятаю, як дорослі завжди говорили про мир, пропагували мир і мирне життя, учили поступатися, бути дружними. А самі?! Кому подобається виск ракет над головою, вибухи, які, здається, перевертають усі твої нутрощі? Чому я в свої 13 почув: «Перший убитий цивільний у цій війні – уманець»? І я уманець… Кому потрібна ця війна?..
 

Я пам’ятаю, як мама готувала «тривожну валізку». «Ви можете собі сміятися, а документи я складу» – казала вона мені й тату, які трохи підсміювалися над цими зборами. До речі, пакет з теплими речами, які мама завбачливо поставила біля вхідних дверей, таки потім став у нагоді. 

Так, у жінок є якесь сьоме чуття, я тепер упевнений в цьому. Інакше як пояснити ще й ці слова, сказані мамою родичці по телефону: «Пішли в парк прогуляємося. А то почнеться війна – сидітимемо, як миші по норах»?


«Сину, прокидайся! Війна почалася!!!» Моя мама дуже делікатна до нас, дітей (я і менша сестричка). Усі неприємні новини вона завжди повідомляла «з підготовкою», заходячи здалеку, напевне, щоб не руйнувати нашу психіку. Але це був не той випадок. Бо це був не звичайний наш ранок. Це було 24 лютого. І слова для мене, я вважаю, мама дібрала правильні: я прокинувся вмить. Через хвилину я дивився у вікно: там вибухав і розлітався на вогняні друзки склад боєприпасів біля військової частини… Наш будинок ходив ходуном, вікна готові були вибухнути на нас скляним дощем. Це було страшно. Комок у горлі заважав ковтати, мені було дуже страшно, я не знав, що робити, і з питанням зазирав в очі дорослих, очікуючи вказівок. Та що там я!.. Скільки днів сиділа в підвалі моя сестричка, якій щойно виповнився 1 рочок! Мама ручкою писала на підкладі її малесенького комбінезончика прізвище, ім’я, номери телефонів наших батьків і гірко плакала. 
 

Віддав би все, щоб більше не бачити маминих сліз, татової тривожності в погляді і щоб у моєї сестрички осінні фотосесії більше не проходили в підвалі садочка.

Я би хотів, щоб у ХХІ столітті мама спокійно проводила уроки, а тато знову виготовляв візитки, а не засоби ураження. Інколи хочеться на хвилинку стати Богом і витерти з людського мозку поняття «війна». А вам хотілося би?