Прищепа Анастасія, 10 клас
Черняхівський ліцей№1 Черняхівської селищної ради 
Вчитель, що надихнув на написання есе: Сахненко Т.І.

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Лютий 2022 року. Яким безкінченно довгим був той день 24 лютого! До нас прийшла війна. Як хотілося проснутися вранці з усвідомленням, що всі ці жахіття- це страшний сон. Якийсь тваринний страх сковував перші дні все тіло і душу. Спати одягненим, щоб в кожну хвилину кинутися в погріб, сидіти вдома за зачиненими на всі замки дверима, бо сказали, що вже піймали ДРГ, закупи по кілька кг необхідних продуктів- це реалії перших тижнів війни. Напевно, чи не вперше ми не зраділи канікулам, які були оголошені набагато раніше. В розмовах з однокласниками, переповідали почуті від дорослих, чи прочитані в соцмережах новини. Вірили, що ось-ось все закінчиться. Але минали дні, тижні, місяці, а тривожних новин ставало все більше. 
 

В квітні черняхівці прощалися вже з першими своїми Героями Пантусом Денисом та Чепелем Максимом. Здавалося, все містечко стало на коліна перед загиблими. Хоча батьки мене просили там не бути, через мою вразливість, однак я не могла не піти.

Згадалася зустріч з воїнами АТО, яка проводилася в ліцеї. Тоді серед запрошених був і Денис. А тепер його немає... Клята війна обірвала нитку молодого життя. Я чула, що в Дениса залишилася маленька донечка, а Максим ще й не встиг одружитися. Хіба може бути таке в ХХІ столітті?!


Батьки мали рацію - після похорону я майже зовсім не спала. Я боялася залишатися одна вдома, сходити в магазин за 500метрів стало для мене великою проблемою. Мама навіть хотіла відвести мене до якоїсь знахарки, але тато заборонив. Сказав, що не вистачало, щоб якась бабка в голові дитини порпалася. Рішення було прийнято– ми з мамою їдемо в Польщу.

Мамина сестра з перших днів кликала до себе. Але тоді ні я, ні мама не хотіли залишати свій дім, татка. А тепер це стало необхідністю.
 

Прощатися з домівкою було важко. Тато намагався бути веселим, жартував з     нами, але, коли чесно, в нього це погано виходило. Мені ще й було шкода розлучатися зі своєю кішкою Муською. Хто мене буде будити щоранку?


Через скупчення на кордоні, ми довго добиралися до тітки Олі. Поляки виявилися привітними гостинними людьми. Після переходу кордону нас розмістили в таборі, де ми мали змогу поїсти і перепочити. Вранці нас посадили на автобус до місця призначення. І дорога, і відпочинок, і їжа для українців було безкоштовним. Це настільки було приємним і хвилюючим. Ми завжди будемо вдячні полякам пані Зузанні і пані Анетці та іншим, хто допоміг нам в важкі життєві моменти. У Вроцлаві нас зустріла рідня. Вперше я познайомилася з дядьком Тадеушом, та з маленьким братом Адамом. Зустріч була і радісною і сумною водночас. Мама з тіткою Олею плакали. Ми, звичайно, були в безпеці, але в Україні залишилися рідні.
 

Вже третій рік триває війна. Ми як і багато інших українців повернулися додому, усвідомивши, що слово рідна батьківщина–це не просто слова. Це місце, де і дихається легше, і пахне по-іншому.

Ми вчимося жити у війні, радіти і цінувати щасливі миті. Я частіше стала говорити своїм рідним, що їх люблю, стала більш толерантною до своїх однокласників. Я радію від того, що ми не на дистанційному навчанні, ходимо до ліцею, хоча й біжимо по сигналу тривоги в укриття. Інколи здається ,що війни немає. Але вона нагадує про себе щомиті. Не можна розслаблятися. .Кожен, як може, повинен наближати Перемогу. Участь в ярмарках, донати, плетіння сіток-це те, що в наших силах. А ще пам’ятати і шанувати тих, хто віддав своє життя за Україну. Разом з іншими ліцеїстами я була учасником велопробігу на честь загиблих захисників. На цвинтарі ми поклали квіти до могил воїнів, вшанували їх пам'ять хвилиною мовчання. Вони залишаються з нами, поки їх пам’ятаємо.