Валерія Думитрюк, 9 клас
Чернівецький ліцей №18
Вчитель, що надихнув на написання есе: Григорян Інна Рубіківна 

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Mене звати Думитрюк Валерія і я хочу розказати, як я пережила мої 1000 днів війни та мій шлях.

До війни я проживала в прикордонному, теплому, квітучому місті Херсон. У мене було спокійне, радісне життя, наповнене мріями про майбутнє. Я навчалась у шостому класі Херсонської школи №11. Вчитись мені було легко й цікаво. Окрім навчання, у мене було достатньо часу для відвідування цікавих мені занять та гуртків, таких як: Ансамблю танцю “Едельвейс”, театр мод “Class”, курси англійської мови “English club”, школа, театру та кіно “Не по-дитячому”, де усім цим я дуже захоплювалась.
 

Найчастіше я згадую своє мирне життя в рідному місті. Також своїх вчителів, друзів, однокласників, завдяки яким, у мене залишилось багато добрих, яскравих спогадів.
 

Коли почалась війна, мені було одинадцять років. В цей день, я повинна була йти до школи, але о п’ятій годинні ранку, я прокинулась від гучних і невідомих мені звуків. Було чутно вибухи – це почалась війна.

Цей день змінив все моє життя. Я із маленької дитини, яка іще вчора готувалась до уроків, а сьогодні за один ранок зрозуміла, що я маю допомагати і підтримувати мою маму та бабусю, яким разом зі мною довелося це все переживати. Наше існування на той час, було на грані життя та смерті. Небо було темним від постійних вибухів по Чорнобаївському аеродрому, тому коли нам сповіщали про артобстріли, ми ховались в підвалі мого дитячого садочку. Там пробули тиждень.
 

Першого березня – це був перший день окупації і ворог розстрілював людей та всі машини, які вони зустрічали на своєму шляху. Тоді, нам довелось повернутись додому, тому що орки перевіряли всі підвали дитячих садків, шкіл, будинків, а також багато місцевих людей забирали в полон. 

Я бачила, як біля нашого будинку, проїжджало сотні воєнної техніки окупантів. Страх, жах, тривога та жага до життя у вільній Україні – були незабутніми емоціями, які залишаться зі мною надовго. Коли люди виходили на мітинги в центрі міста, усвідомлено розуміючи, що можуть померти, коли місцеві люди голими руками зупиняли танки, не даючи їм проїжджати вулицями міста і багато таких випадків, які показують, що Херсонці – це ті люди, які на свій страх і ризик підуть на все заради перемоги.
 

Через два місяці окупації ми змушені були виїхати з міста, так як, моя бабуся потребувала життєво необхідних ліків, які на той час були дефіцитом. 

Тому, усвідомлюючи всі складні перешкоди, 14.04.2022 року я з мамою і бабусею виїхали з окупованої території в Одесу через перевізників, які допомагали людям виїжджати. Ця страшна ніч переїзду закарбувалась в мені найбільше, адже ми їхали через заміновані поля та російські блокпости, де ніхто не знав чи доїдемо ми живими і неушкодженими. Через те, що нас довго перевіряли, перевізники  не встигали доїхати до комендантської години до Одеси, тому на одну ніч ми зупинилися в Коблеві, звідки вранці вже доїхали до Одеського залізничого вокзалу. Наш шлях на цьому не закінчився, тому, коли мої батьки думали про місто де можна тимчасово поселитись, Чернівці було найбезпечнішим варіантом для нас.

Коли ми тільки переїхали до Чернівців ,було дуже складно оселить на новому місті і починати життя з чистого листа. Але, різні організації міста, такі як: Центр Надання Адміністративних Послуг “ЦНАП”, різні церкви міста, Червоний Хрест та волонтери з Румунії, багато чим допомогли нам, даючи необхідності для існування. Коли був зимовий період, нам та іншим переселенцям із різних точок бойових зон надавали теплі ковдри, подушки, посуд та різні пакети побутової та гуманітарної допомоги.
 

Зараз, ми і надалі проживаємо в Чернівцях. Третій рік я навчаюсь у Чернівецькому ліцеї №18. У класі я познайомилась з багатьма друзями. Я вчусь в дев’ятому класі, і весь свій вільний час приділяю навчанню, готуючись до іспитів. Також, моїй бабусі надали медичної допомогу, зробивши операцію на серце – стентування, яке допомагає їй жити.
 

Війна дуже сильно змінила моє і сотні тисяч життя українців. А також, вона показала, що українці – сильний народ, який буде стояти до останнього, аби показати свою вільність, патріотизм, незалежність  та любов до своєї держави. Я вірю, що у найближчому майбутньому війна закінчиться нашою перемогою і люди зможуть повернутись до себе додому в рідні міста, де не буде тривог, вибухів, війни, і де люди зможуть засинати спокійно під мирним, тихим небом.

Слава Україні!