Анастасія Назарова, 1 курс
Аграрно - економічний фаховий коледж Полтавського державного аграрного університету
Вчитель, що надихнув на написання есе: Мироненко Ірина Володимирівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Уже пройшло майже 1000 складних днів. Серед цих днів були і жахливі, й сумні, але було місце й радості. Щодня подумки я повертаюся в місто мого дитинства, у свою квартиру, школу. Неймовірний біль, який не проходить…


Я постійно згадую останні дні, проведені вдома. Війна наближалася, але я встигла відсвяткувати своє тринадцятиріччя з друзями. А далі ситуація ускладнювалася з кожним днем. Ми з мамою зібралися виїжджати з міста, але не змогли знайти перевізника, й тому поїхали на залізничний вокзал у Краматорськ. Це було жахливо. Тисячі людей із валізами,  всі хочуть потрапити у вокзал. Ми були вже близько до входу, почався рух, мене внесло натовпом всередину, й двері зачинили. Коли я змогла роззирнутися, то усвідомила, що мами немає поряд. Я загубилася…

Мене охопив жах, я тільки мовчки ковтала сльози. Здавалося, що тривало це вічно. Коли у вокзалі поменшало народу, відчинили двері. Я побачила маму, почала кричати, поліціянти, які чергували біля входу, допомогли їй пробратися. Тепер  плакали разом.

Заспокоївшись, ми приєдналися до групи, яка очікувала посадки в поїзд. Уже вечоріло. Людей розмістили по вагонах. У нашому купе було десять осіб, три кота і дві собаки. Дітей поклали на верхніх полицях. А дорослі сиділи внизу, тваринки  спочатку нявкали, скавуліли, але потім й вони замовкли. Незважаючи на велику кількість народу, у поїзді була тиша й темінь. Я заснула. Мене розбудила мама.  Це була перша зупинка після Краматорська. Ми вийшли в Полтаві. Була суцільна темінь на пероні й у вокзалі. Нас зустріли волонтери й  відвезли в прихисток.  А зранку, коли прокинулися, прочитали новини, що краматорський вокзал обстріляли, сотні вбитих та поранених…
 

Перший день в евакуації був найдовший: шок від новин, пошуки житла, невизначеність, зустріч з новими людьми, депресивними, агресивними, але зустрічалися й добрі. Після тижня митарства, ми заселилися в гуртожиток.

Я часто згадую коменданта Любов Іванівну, яка приносила з дому фрукти, овочі, різні смаколики й пригощала дітей – переселенців. 


Я продовжувала навчатися в своїй школі дистанційно. Настрою не було зовсім. Мені не хотілося нічого. Я не вилазила з – під ковдри, проводила майже весь час у ліжку. Після активного життя в Бахмуті,  тепер я мала тільки онлайн зустрічі з учителями, однокласниками. Це було жахливо… Мама дуже переймалася й намагалася мені допомогти. Разом ми почали відвідувати волонтерський хаб, де плели сітки для військових. Це виявилося зовсім не складно. До того ж у волонтерському просторі було завжди весело, бо хтось розповідав різні історії. Усіх, хто приходив плести, називали «зоотехніками». Я не могла зрозуміти, чому мене так називають, а потім почула: одна жіночка розповіла, що, коли була маленькою, жила в селі зі своєю бабусею. Тоді почали з’являлися телевізори. Ось і в їх хаті сталася така подія. Придбати то  придбали, а от як його ввімкнути дорослі не знали. Тоді кмітлива дівчинка сама налаштувала, й телевізор запрацював. Бабуся зраділа й назвала онучку «зоотехнік». Чому? Бо раніше в селі були неосвічені люди, навіть неграмотні, а  приїхав до них спеціаліст - зоотехнік. Він допомагав селянам не тільки в лікуванні тварин, а й писав листи, читав кореспонденцію, давав поради. Тож, в селі його дуже поважали, й надалі нагороджували званням «зоотехнік» майстрів будь - якої справи. Отже, я теж стала «кікіморою – зоотехніком» (із сіток зшивали маскувальні костюми - кікімори). 

Згодом завершила 9 класів, вступила в коледж, хочу стати економістом. Хоча війна триває, і міста мого вже немає. Зруйновано моє житло. Немає моїх книг, поробок, фото з дитячого садочка… Друзів розкидало  по різних куточках планети. З кимось втрачено зв’язок, з кимось переписуємося.

Але є надія, що колись цей жах скінчить і ми зберемося разом. Вірю в Перемогу добра і дуже чекаю звістки, що війна закінчилася…