Солонікова Діана, 15 років, учениця 9-Б класу гімназії №74, м. Кривий Ріг

Вчителька, що надихнула на написання - Чирук Анна Олександрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Зранку, 24 лютого, сонце не зустріло мене своїми радісними яскравими промінцями, котрі так бадьорили мене зазвичай. У сонному і невиспаному стані я почовгала у ванну кімнату, щоб зайнятися своєю повсякденною, вже набридлою ранковою рутиною. Під час чищення зубів, я мало не потонула в потоці своїх нерозбірливих, поплутаних думок, але все ж, я якось звернула увагу на час і зрозуміла, що зараз має розпочатися конференція з хімії. Я кинулася до комп'ютера і швидко, тремтячими руками почала його вмикати. Одразу, як він прогрузився, пролунав вже знайомий, докучающий рингтон телефону. Це була мама. Вона стрімко наказала мені збирати теплі речі, документи й інші важливі речі, на збентежене питання-"Мам, що сталося? Навіщо?",-вона відповіла-"Почалася війна...росія напала на Україну"...

У той момент холод маленькими мурашками пробігає по моїй спині, а руки тремтять від почуття страху. Я завмираю, не в змозі поворухнутися. Простір переді мною пливе. Тепер уже нічого не зрозуміло....Кожна думка, кожне питання, губилися в темних куточках моєї свідомості, та несприйнятті того, що насправді почалась вона, війна. Люта и сувора війна, про яку нам розповідали наші бабусі та дідусі. Я не могла повірити в те, що це справді відбувається зі мною, з моєю родиною, друзями, знайомими, та й незнайомими також, це дуже несправедливо. Це наче просто жахливий, дуже реалістичний сон? Адже так?...

Ти не знаєш куди дітися. Коли дивишся на людей навкруги плутаєшся ще більше. Усі в паніці не розуміють: Що робити? Куди бігти? Де ховатись? Хтось уже прямує на кордон, виїжджати з країни якнайшвидше, залишаючи все, заради безпеки свого єдиного життя. Хтось вирішує зостатися вдома, адже ж "мій дім- моя фортеця" правда ж? Але не зараз. Не у цей момент.

Цей день незабутній, у поганому сенсі цього слова. Після нього, здається, що нічого вже не змінити, ніщо не стане як раніше. Але не треба забувати, що також, після цього дню сталися й хороші події. Вся Україна об'єдналася, як ніколи раніше.

Ми - українці, допомагаємо один одному, переходимо на свою, на рідну солов'їну мову. Більшість іноземних країн підтримують нас. Вони постачають багато новітньої зброї, складають пісні, приймають наших біженців, але все ж складаючи всі факти, війна ніколи не стане чимось хорошим.

За весь час повномасштабного вторгнення в Україну, найбільше мене приголомшили новини і статті про такі міста як:

Маріуполь, Буча, Ірпінь і Гостомель. Коли я читала про них, у мене наверталися сльози жалю і болю, коли дивилася відео, моє серце розривалося на шматки, я дійсно не розуміла і не розумію досі, чому це все стається саме з нашим народом? Всі ці звірства, ця жорстокість і паскудство на нашій землі.

Це було дуже важко сприймати, адже як людина може таке вчинити? Я сподіваюся, що після нашої перемоги, на території України не будуть більше проводитись військові дії. Нехай назавжди буде мир на нашій землі!

Для мене мир - це взаєморозуміння, тому що без цього, здорових стосунків не побудуєш. Мир-це повага один до одного, мир-це гуманність, мир-це гармонія, мир-це спокій, щастя...мир-це наше майбутнє. Але у нашому разі, мирного рішення не буде.