Я була в своєму ліжку, в своєму будинку! Всю ніч не спала від вибухів, дуже було страшно за дітей, за себе (я була на 7 місяці вагітності). Зранку почала збирати всі гроші, документи, сама не розуміючи для чого!(((( Через декілька днів після сидіння в підвалі, після того, як в центрі міста у двір батькам попав снаряд і богу дякуємо, що не взірвався, ми в той же вечір і поїхали з міста. Поїхали в нікуди! Зараз будинка батьків немає, пряме влучання.

Було важко, бо не мали думки, куди їхати, що робити, де спати... Зараз також важко в деяких питаннях! Але ми сильні, ми українці!) Що шокувало!? На той час, шокувало все!..

Бо їхали в невідомість! Нас приютила жінка на декілька днів, потім знайшли житло, але воно було не придатне для життя з дітьми. На сьогоднішній день живемо в квартирі, в якій ми самі все купляли та робили ремонт, бо були одні стіни. Допомогали сусіди, приносили хто що міг, сусіди ділились продуктами. Було дуже важко та якось не по собі! Шукала волонтерів, щоб допомогли, іноді були такі, що відмовляли в допомозі, тоді руки опускались...

Чоловік на війні(не військовий), бачимось рідко . Дітям не вистачає спілкування з батьком. Батьки, брати, сестри - всі окремо, всі десь...

Розчулює безліч речей. Коли приносять сусіди ввечері тобі їжу, а ти при не знав, чим годувати дітей! Коли їдеш в ліфті, а тебе просто обіймають і плачуть разом з тобою!

До війни був бізнес, але його немає (вщент з усім,що було).Я знаходжусь у декретній відпустці. У майбутньому, так можливо буду думати щодо іншої професії, бо не можу знайти собі місця, коли думаю, що минулої роботи немає!

Я тікала з міста з дітьми, а чоловік залишився там, вивозив людей! Тому найважливіше, що я за секунди змогла взяти - це фото чоловіка! Маленьке фото, яке я бережу по сьогоднішній день!