Я жила з чоловіком і батьком у місті Вугледар Донецької області. Наша квартира згоріла. Ми виїхали в Павлоград Дніпропетровської області. 

У перший день війни бомба влучила в міську лікарню. Були поранені й загиблі. Ми зібрали речі й поїхали в сусіднє село Богоявленці, в якому мали будинок, що залишився нам від чоловікових батьків. Однак і там були авіаобстріли. Ми тиждень ховалися в підвалі, а потім поїхали навмання, аби подалі від бойових дій. 

Зупинилися в Павлограді. Волонтери допомогли нам винайняти квартиру. Згодом ми переїхали в іншу. Орендуємо її разом із сестрою та її чоловіком. Ми згуртувалися. Підтримуємо один одного. 

Батькові 85 років. Він дуже злякався. У нього й раніше були проблеми з пам’яттю, а зараз він взагалі майже нічого не пам’ятає. Дякуємо фонду, який безкоштовно дав памперси та засоби гігієни для батька. Ми купували йому дорогі ліки, які приписав психіатр, але вони тільки погіршили стан. Тому ми більше не даємо батькові медикаментів. Годуємо, миємо і намагаємося не турбувати. 

Я гадаю, що війна закінчиться нескоро. Принаймні не в цьому році.