Мені 18 років. Я студентка. Навчаюся на еколога. Живу в Полтаві. Коли почалася війна, була в Харкові. Першу ніч збиралася провести в метро разом з іншими студентами. Однак там було холодно і багатолюдно, тому ми повернулися в гуртожиток. Переночували в коридорі на першому поверсі. Наступного дня я зі знайомою поїхала до неї додому, під Куп’янськ, бо не було транспорту до Полтави. 

З шостої ранку до магазинів стояли великі черги, хоча продуктів у них майже не було. Пощастило, що батьки знайомої мали господарство. Завдяки ньому ми й виживали. 

Я жила у знайомої понад місяць. Кружляли ворожі літаки – було страшно. Через те, що підірвали міст, я не одразу змогла виїхати. 

Згодом волонтери організували евакуацію. Таким чином, я через Святогірськ і Дніпро добралася до Полтави. 

Зараз навчаюся дистанційно. Інколи віддалено працюю по кілька годин. Більшість одногрупників роз’їхалося – майже нікого не бачу. Деякі родичі виїхали за кордон. Психологічно тяжко. Щоб не впадати в апатію, більше часу проводжу на свіжому повітрі, бігаю, а також слухаю музику або читаю. 

Думаю, що війна триватиме понад два роки.