До селища Людмили Григорівни, на щастя, не дістають бойові дії. Але підприємства у прифронтовій зоні не працюють, тому люди виживають, як можуть

Ми з селища Новогригорівка в Донецькій області, це 15 км від міста Дружківка. Ніде не виїжджали. Маємо тут свою ділянку присадибну, будиночок, і тут живемо. Це все, що ми за все наше життя нажили, і лишати все те що у нас є, не збираємось. Заощаджень у нас немає. 

Я працювала до цього на підприємстві прибиральницю і заробляла мінімальну зарплатню - заощаджувати можливості не було. Так що маю надію на те, що у нас все буде добре.

Дуже важко було пережити те, що нас всіх звільнили з роботи, дуже підскочили ціни в магазинах - купити щось було не дуже можливо. Ми виживаємо за рахунок гуманітарної допомоги і того, що в городі вирощуємо.

Дуже великий страх за своїх дітей. Як їхали до міста, то там і школа, і банк, і дитячий садок розбиті. Дивишся на це все, і здається, що це не з нами відбувається.

Ми пускали до себе наших українських хлопців, і вони нам допомагали, і ми їм допомагали, чим могли. Здружилася, декотрі навіть і зараз синові телефонують, мають зв'язок. А був такий випадок: у місті сіла в автобус, а там був там солдат, і не було в нього коштів оплатити проїзд. Водій попросив його вийти, а я встала і заплатила йому за проїзд. Коли ми вийшли на останній зупинці, він запитав: «Чому ви це зробили? У вас тут такі злі люди». А я йому кажу: «Люди не злі, просто такий зараз час. А в мене є син, і якщо він потрапить колись таке становище, то маю надію, що йому також хтось допоможе». 

У нас є знайомі, які на війні загинули, є близький сусід, якого ми поховали у 47 років. 

Ми стали жити фінансово гірше. Коли ми працювали, то ніколи в житті в мене не було ніяких боргів. А тепер ось – є заборгованість по газу, бо платити нічим.  А в основному – те, що ми наживали, у нас є: і одяг, і продукти, і щось виростили. Хотілося, щоб у нас мир настав, щоб ми пішли працювати і могли дозволяти хоча би те, що могли дозволяти до війни.