Ганна з дітьми пережили найстрашніші події дев’ять років тому на самому початку російського вторгнення, тому 24 лютого, не зволікаючи, покинули Ірпінь

Ми у 2014 році переїхали з Красногорівки на Донеччині до міста Ірпінь. Там проживали, там у мене народилася третя дитинка, а у 2022 році перебралися до міста Українка.

Найстрашніше було, коли ми в 2014 році у Красногорівці попали під обстріл. З дітьми зайшли додому, а через пару хвилин поряд з домом прилетіли «Гради», дім здригався. Ми вижили, а за пару хвилин до того на вулиці могли б померти. 

В Красногорівці ще в 2013-му до нас зайшли кадирівці, всі чорні і бородаті. Вночі вони просто йшли по вулицям і стріляли нам по воротам зі зброї, розмовляли своєю мовою східною, незрозумілою. Так вони просто залякували людей. А потім наші війська звільнили Красногорівку, і дев’ять років вона була вільна. А зараз там йдуть бої. 

Вранці 24 лютого ми прокинулися в Ірпіні від сильних вибухів. Мені подружка зателефонувала з Гостомеля, що в них там в аеропорту щось вибухає. І ми вже на ранок 24 лютого з Ірпеня виїжджали машиною в Українку до знайомих. Слава Богу, виїхали добре.

Здоров'я підірвалося дуже сильно після вторгнення. Але ж ми житло винаймаємо, то в першу чергу у нас матеріальні труднощі. В нас троє діток, з них двоє – студенти і ще маленька дитинка, три рочки. Ми вже тут у Києві дві операції перенесли. Слава Богу що ми були тут, то якось воно все обійшлося. 

Я не бачу в майбутньому перспектив. Житло ми не купимо, а вдома в Красногорівці - взагалі вже самого міста майже немає. Там ми своє вже нічого не продамо, і тут не купимо. 

Я вважаю, що війна колись закінчиться, бо всі війни колись закінчуються. Повинен помінятися режим в росії. Можливо, потрібно, щоб олігархи повстали з їхньої сторони. Молю Бога кожен день, щоб всі мої діти і всі українці ніколи не потрапили в пастку цю, в лапи цих ізуверів. 

В першу чергу я б хотіла, щоб наша країна була вільна та незалежна, щоб мої діти жили під мирним небом. Третя мрія - прожити щасливо своє життя.