Я все життя прожила в Донецькій області. Народилася в Костянтинівці, там пройшли дитинство і юність. Після заміжжя в 1974 році переїхала до Горлівки, де прожила з чоловіком і дітьми сорок років до 2014-го.

Я працювала бухгалтером на авторемонтному заводі, потім пішла на пенсію. Підробляла, вирощуючи з чоловіком овочі на продаж. Наше життя і до війни складно було назвати легким – невеликої пенсії явно не вистачало, але виручав свій город.

7 серпня 2014 року, коли я була на вулиці, у палісаднику біля будинку розірвалися два снаряди. Мене відкинуло вибуховою хвилею. Прокинулася в калюжі власної крові, але зопалу навіть схопилася на ноги і забігла в будинок. Численні осколкові поранення тіла, закрита черепно-мозкова травма, струс мозку – такий діагноз встановили лікарі.

Після операції та виписки з лікарні я навідріз відмовилася переїжджати до дочки в Краматорськ, мирне й безпечне місто. Залишилася в Горлівці. Під час обстрілів із чоловіком ховалися в підвалі або в гаражі, в оглядовій ямі.

7 квітня 2015 року під час чергового обстрілу я поспішала сховатися в гаражі, але спіткнулася та впала. В результаті отримала серйозний перелом. Після цього нерви в мене не витримали. Знову в лікарню, знову гіпс, наклали від шиї до пояса, на всю спину, груди. І після того в мене пішов нервовий зрив, я не могла нічого вдіяти із собою – увесь час плачу, плачу, плачу...

Зараз ми з чоловіком живемо в Краматорську. Нам довелося пожертвувати багато чим: житлом, сім’єю, частими зустрічами з дітьми, які залишилися жити по інший бік лінії зіткнення. Здоров’я похитнулося і у мене, і у чоловіка.

Раніше ми не цінували мир, чимось завжди були незадоволені. А тепер я б усе, напевно, віддала, щоб тільки були мир і спокій, щоб люди не гинули.