Населення було велике в місті, ТЦ було багато різних, дуже все розвинене. Зараз через війну там багато чого позакривали. Дуже мало людей стало, тому що повиїжджали.

Залишилися тільки практично ті, кому, ну нема до кого виїжджати, нікуди, нема за що.

Друзі, бабуся з дідусем там залишилися. Прабабуся залишилася. У мене теж там було дуже багато найкращих подруг. Друзі з класу дуже сильно нудьгують.

Я була в таборі, у Польщі тоді. Мене приїхали забирати батьки, і ми відразу поїхали до Маріуполя. Записалися до школи. Потім сказали, що, найімовірніше, буде наступ на Маріуполь теж – і ми повернулися назад до Макіївки. Потім згодом ми поїхали до Вінниці. І потім однаково назад повернулися. А зараз ось переїхали нещодавно до Києва.

Пригадую, коли я була в бабусі, ми були у квартирі й прилетіла точка-у. Тоді в нас дуже сильно гуркотіли шибки, пластикові [вікна], мало не повилітали. У мене сестра дуже заплакала. Злякалася.

Якщо сильно стріляли, ми, якщо були в бабусі, то в підвал спускалися або виходили на задній двір. У нас теж, коли стріляли, влучили десь три або чотири снаряди: один у вишку, один поруч з будинком вчительки й ще один десь був. У нас у школі, у спортзалі, повилітали шибки, їх потім збирали вчителі, а нас, молодших, спустили в підвал.

Ми телефонували, але зв'язок дуже погано працював. Я телефонувала мамі, просила її забрати ще тих, хто влізе в машину. Ми ще друзів забрали деяких з класу.

«Я піднімаю до неба очі –

крапля впала, немов сльоза.

Небо, напевно, плаче про те – крики та постріли вдень і вночі.

И на осколках старой стены

дети рисуют мир без войны.

Рядом друзья, всё нипочём.

Крики и выстрелы ночью и днём».