Аліна довго не хотіла виїжджати з Харкова. Та все ж не витримала під обстрілами серед руїн. Вона поїхала на малу батьківщину, в Охтирку, разом з донькою і собачкою-знайдою.

Моя сім’я з Охтирки, я тут народилась. Живу в Харкові з дочкою. Я викладач. Працювала весь час в освітній галузі: в ліцеї, в дитячих центрах. З 24 лютого я і моя донька залишились без роботи, і повернулись у рідні краї як переселенці.

Перший день війни я зустріла в Харкові. В мене тоді був вихідний день. Було дуже страшно, просто жахливо. На щастя, ми жили не на Салтівці, бо її обстрілювали кожен день.

Березень, квітень і майже весь травень я прожила в Харкові. Всі обстріли, всі руйнації все це чула, бачила.  Спасибі добрим людям, які не забували нас і привозили гуманітарну допомогу. Ми залишились без нічого, без засобів для існування.

На початку війни в мене було стовідсоткове відчуття, що я залишусь в Харкові. Сусіди вирішували як їхати, куди. Одні виїхали, інші намагались виїхати. Мені було не страшно, я просто не знала, що буде далі і не розуміла, що маю робити. До невпевненості додались фінансові проблеми – ми з донькою не отримували зарплатню.

Ми знайшли собаку і приютили її в себе. Потім забрали з собою до Охтирки. Вона всього боїться, а ми дбаємо про неї. Це тепер наш друг.

В якийсь момент ми все-таки вирішили їхати. Було вже неможливо психологічно і навіть фізично це витримати. Трішки морально потрібно було відійти від тих подій. В мене й досі залишається внутрішня тривога. Вона нікуди не зникає, на жаль.

Тут наразі спокійніше. Але є інші проблеми. Катастрофічно не вистачає коштів. Як тільки стане спокійніше, ми повернемось в Харків і будемо шукати роботу. Організації, де я працювала, більше немає. Тож будемо шукати щось інше.

Я дуже сподіваюсь, що ближче до весни все завершиться. Дипломати наші переможуть і переможуть наші збройні сили. Ми дуже на це сподіваємось з донькою і мамою.

Мама моя увесь час була в Охтирці. З сусідами вони теж ховались в погріб. Ще три родини прийшли до неї в погріб - підтримували один одного.