Іван залишився вдома, пережив окупацію, возив хліб для мешканців рідного села.

Мені 54 роки, зараз не працюю, стою у центрі зайнятості на обліку. Раніше працював в агрофірмі, ми помідори вирощували і робили томатну пасту. Я живу в Баштанському районі, біля Снігурівки, село Афанасіївка.

Афанасіївка була під окупацією. Заїжджали сюди російські мінометники, обшуки робили по дворах, перевіряли будинки, документи. Ночували в дитячому садку. БТРи й БМП стояли. Потім вони поїхали в сусідні села. До нас потім заїжджали часто, але лише, щоб документи перевірити - шукали «бандерівців».

У кінці серпня я вивіз сім’ю в Одесу, до куми. Дорога була складною - всюди були ДНРівці і росіяни.

Сам я повернувся додому. Тепер інколи забираю дитину, іноді дружина приїжджає. Але повертатись їм небезпечно - біля нас Херсон, його постійно обстрілюють, до нас теж може долетіти якась ракета. Поряд з нами Снігурівку побили дуже.

Тут не вистачало харчів. Я возив хліб сюди, коли окупанти пускали на український бік проїхати.  «Зеленого коридору» не було, але на блокпостах стояли люди, які більш-менш із головою дружать. Хлопці теж їздили по борошно, цукор. Вода в криниці є, з нею було легше.

Мене шокувало, що росіяни стріляють куди попало і не дивляться – діти там чи дорослі. Завжди, коли поряд проходиш, думаєш: «Аби щось не трапилося». Окупанти самі бомбили, а казали, що це наші війська. І в Снігурівці те саме було: з фронту виїжджали, самі з мінометів обстрілювали, а потім розказували, що це наші.

Думаю, що скоро все закінчиться – побіжуть вони далеко. Мені хочеться, щоб настала перемога й Україна була аж до Сибіру. А там можна лишити трошки місця для росіян, які виживуть.