Зараз в Чубарівці бойових дій немає, але там хазяйнують окупанти. Тому родина Іванових виїхала в Запоріжжя, аби не ризикувати життям.

Ми з Чубарівки, це Пологівський район Запорізької області. Мені 35 років, у мене двоє дітей – 17 і 15 років. Ми виїхали, зараз у Запоріжжі знімаємо квартиру - там неможливо було лишатись. До нас після 17 березня зайшли руські, я переймалася за доньку.

Село зараз окуповане, там бойових дій майже немає, але вони селяться у нас, все вивозять.

Перший день у нас в селі не було ще нічого і нікого. Ми далеко почули якісь вибухи, а потім увімкнули телевізор і дізнались, що почалась війна. Ми деякий час залишалися в селі, думали, що нас все мине, а потім вони зайшли в село.

Найбільше мене лякали прильоти, бо діти дуже бояться. Важко було усвідомлювати, що я не можу їх захистити.

У нас була можливість виїхати, і ми виїхали своїми силами. Наразі дуже все важко: житло потрібно винаймати, платити за нього. Роботи зараз в мене немає, стою на обліку в центрі зайнятості. У нас були певні гуманітарні труднощі. Ми звертались до Фонду Ріната Ахметова і отримували допомогу.

Ми спочатку бігали у підвали під час тривоги. Зараз ми сидимо в квартирі, ніби вже звикли. Підтримуємо один одного, вже нікуди не ховаємося. Я не знаю, яким буде наше життя найближчим часом. Нам потрібно просто берегти один одного, прислуховуватися один до одного.

Я не знаю, коли закінчиться війна. Хочеться, щоб швидше, щоб Україна перемогла. Я думаю, що буде краще, ніж було. Звісно, буде тяжко, але все буде добре.