Мені 43 роки. Я заміжня. У мене є донька. Ми жили в Маріуполі. Чоловік – військовослужбовець, був на «Азовсталі». Він уже десять місяців у полоні.

Про початок війни я дізналася від товариша з Харкова. У перші три дні ще можна було виїхати з Маріуполя, але я цього не зробила, бо не розуміла, що цього разу все буде набагато гірше, ніж у 2014 році.

Увесь березень ми страждали від бомбардувань. Я була як напнута струна. Окрім постійного страху, дошкуляли побутові проблеми. Якби не сусіди, не знаю, як би вижили. Ми згуртувалися, ділилися одне з одним їжею, ходили на пошуки води.

Наш автомобіль залишився в іншій частині міста, тому ми виїхали на автобусі. Щоб зробити це, довелося пройти фільтрацію. Була величезна черга. Я боялася, що мене не випустять через те, що мій чоловік військовий, або взагалі заарештують. На щастя, нам з донькою дозволили залишити місто. 

Як виявилося, ми виїхали на останньому автобусі, який прямував в Україну. Їхали до Запоріжжя понад добу. Я щиро вдячна людям, які зустрілися на моєму шляху. Я ще ніколи не зустрічала такої кількості людей, які безкорисливо допомагали. Це дуже вразило.

Зараз ми з донькою мешкаємо в Києві. У мене поки що немає постійної роботи – тільки підробітки. За час війни я дуже багато чого переосмислила. Все матеріальне відійшло на задній план. Я зрозуміла, що можна обійтися мінімальною кількістю речей, головне – щоб рідні були живі й здорові.