Самойленко Аліна, ДНЗ «Вінницький центр ПТО технологій та дизайну»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рибачук Анна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів… Для мене, як і для мільйонів українців, ці дні стали випробовуванням на міцність духу, віри та незламності. Моя історія – це історія спортсменки, чиє життя змінилося в одну мить, але яка знайшла силу рухатися далі.

24 лютого 2022 року назавжди залишиться в моїй пам’яті. Цього дня замість звичного ранкового тренування я прокинулась від звуків вибухів.

Світ, який я знала, розсипався на друзки. Перші дні війни пройшли як у тумані – страх, невизначеність, постійний стрес.

Парадоксально, але саме в ці дні я відчула, наскільки сильно прив’язана до спорту. Я страшенно хотіла повернутися на тренування, відчути знайому напругу м’язів, той особливий момент, коли відриваєшся від землі і летиш над планкою. Але страх був сильнішим.

Кожен вибух, кожна сирена повітряної тривоги змушувала серце завмирати. Я боялася виходити з дому, не те що йти на стадіон.

Поступово прийшло усвідомлення: ми маємо жити далі. Жити і боротися – кожен на своєму фронті. Для мене цим фронтом став спортивний майданчик. Повернення до тренувань було нелегким. Але з кожним днем, з кожним подоланим сантиметром висоти, я відчувала, як повертаюся до життя. Сьогодні, завдяки героїзму наших захисників, ми можемо не лише тренуватися, але й приймати участь у змаганнях.

Кожен стрибок, кожна перемога – це наш внесок у спільну справу, це доказ того, що ми не здаємося.

Я часто думаю про спортсменів, які віддали життя за Україну. Скільки талановитих атлетів ніколи не вийдуть на старт? Скільки стадіонів, спортивних залів було зруйновано ворожими ракетами? Ці рани на тілі української землі болять і досі. Вони проміняли спортивну форму на військову, свої мрії про олімпійські медалі – на мрію про мир у рідній країні.

Їхня жертва – неоціненна, і саме вона дає нам можливість жити, тренуватися, перемагати.

Тисяча днів війни змінили нас усіх. Ми стали сильнішими, мудрішими, більш згуртованими. Ми навчилися цінувати кожен мирний день, кожну можливість потренуватися. Я зрозуміла, що спорт – це не просто змагання. Це спосіб показати світу, що Україна жива, що вона бореться і перемагає. Сьогодні, виходячи на сектор для стрибків, я стрибаю не лише за себе.

Я стрибаю за тих, хто вже ніколи не вийде на доріжку стадіону. Я стрибаю за свою країну, за її майбутнє. І в кожному стрибку, в кожному подиху я відчуваю: ми незламні. Ми переможемо.

Попереду у нас ще багато випробувань. Ми не знаємо, скільки ще днів війни нам доведеться пережити. Але ми знаємо точно – кожен з цих днів наближає нас до перемоги. Кожен мій стрибок, кожне тренування, кожен виступ на змаганнях – мій особистий внесок у нашу спільну боротьбу.  

За ці тисячу днів замінилося все – наші міста, наші звички, наше сприйняття світу.

Але незмінним залишилося головне – наша любов до України, наша віра в перемогу, наша готовність боротися за свою землю і своє майбутнє.