Мені 66 років. Я живу в Охтирці. З міста не виїжджала навіть під час бомбардувань, бо доглядаю паралізовану сестру, яка перенесла три інсульти.

У перший день війни мене охопив страх. А ще я не розуміла, як таке могло статися  в наш час.

Спочатку не вистачало ліків. Аптеки відкрилися аж через півтора місяця. З першого ж дня війни зникло опалення. Ми жили в холоді. Коли з’являлось світло, вмикали обігрівач.

У нашому місті вже 24 лютого були загиблі. Ракета влучила в дитячий садок – загинула одна дитина і дідусь.

Охтирка розташована за сорок кілометрів від кордону. У нас часто бувають прильоти, а всі прикордонні села розбиті. Я боюся, що росія ніколи не залишить нас у спокої.

Хочеться, щоб швидше закінчилася війна, щоб не гинули ні військові, ні мирні люди.