Вікторія Володимирівна – депутат і секретар Охтирської міської ради. Коли почалася війна, вона працювала без вихідних: займалася евакуацією людей і допомагала тим жителям міста, які залишилися. 

Мені 48 років. Я живу в місті Охтирка з чоловіком і мамою. Мама – пенсіонерка. Вона п’ятдесят років пропрацювала медиком. У мене є дорослий син. Він працює в лісгоспі. Приїхав до мене у відпустку, збирався першого березня у Бельгію, але через війну плани змінилися. Зараз він проходить медогляд у військкоматі.

Мій чоловік народився в Охтирці. Ще в радянські часи служив у Норильську і отримав російське громадянство, але має посвідку на постійне проживання в Україні. Останні п’ятнадцять років мешкає в Охтирці. Я депутат і секретар міської ради, а через громадянство чоловіка у мене виникали проблеми на роботі.

З початку війни я понад два місяці пропрацювала без вихідних. Восьмого березня загарбники розбили міську раду. Ми працювали в іншому приміщенні. Займалися евакуацією містян, роздавали гуманітарну допомогу від благодійних фондів. Особливо хочу подякувати за співпрацю Фонд Ріната Ахметова.

Міський голова розселив у дитячому садку людей похилого віку, які залишилися одні. В основному це лежачі люди. Були такі випадки, що діти залишали своїх стареньких батьків чи дідусів і бабусь. Ми їх годували й доглядали.

Мені було страшно залишати маму одну. Вночі я допомагала їй спуститися в підвал, а вдень не могла цього зробити, бо була на роботі. Наше місто бомбили російські винищувачі. Постраждав наш будинок. Ми мали свій бізнес – ресторан. Він знаходився в сусідньому селі. Його розбили вщент.

Найбільше шокує смерть. У нашому місті загинула дитина. Деякі діти залишилися сиротами. Нещодавно було два похорони. Ховали чоловіка й жінку, які загинули внаслідок війни.

Дуже багато людей постраждало в Охтирці. Розбито чимало багатоповерхівок і приватних будинків, універмаг, будинок культури. Я намагалася триматися сама й заспокоювати інших людей. Тоді я думала не про свою посаду, а лише про містян, які залишилися, старалася їм допомогти. 

Населення нашого міста – близько п’ятдесяти тисяч чоловік. Навесні залишилося не більше п’ятнадцяти тисяч. З’явилися переселенці з Маріуполя, Харкова, Донецька, Луганська, Ізюму. Міська рада нікого не залишила без уваги. Ми дуже вдячні за допомогу благодійним фондам і міжнародним організаціям. Першими до нас приїхали представники Червоного Хреста і волонтери з міста Котельви, що на Полтавщині, й надали допомогу. Зараз гуманітарний вантаж у наше місто привозить Фонд Ріната Ахметова. Ми дуже вдячні за нього. Благодійна організація «Проліска» надала одяг для внутрішнього переміщених осіб.

Я щодня переживаю стрес. Я не покинула ні рідне місто, ні країну, а залишилася допомагати людям. Я більше не хочу бути політиком. Я просто жінка, мати, українка. Хочу бути корисною людям. Буду працювати, наскільки в мене вистачить здоров’я. У мене інвалідність другої групи, перенесла багато операцій, залишилася без нирки, проте продовжую трудитися.

Я мрію про перемогу. Хочу, щоб більше не гинули люди.