Вранці прийшла сусідка і сказала, що у нас війна. Я не повірила, вона плакала. Я ввімкнула телевізор і переконалась. Такий був шок, що не передати. Як так може бути, що росія на нас напала. Ми не знали, як себе правильно поводити. Ми в душі сподівалися, що це ненадовго. Може, на тиждень, а вже понад рік. 

Ми всю окупацію перебували вдома. У мене чоловік - інвалід першої групи, я - другої. Щонайперше, нам було важко жити без ліків. Ми обоє хворі. Магазини у нас були закриті, аптеки теж. Поступово почали завозити через Херсон або полями хліб. Ми не могли отримати пенсію. Були як заблоковані. Було дуже страшно, як ми переживемо зиму. Як буде з опаленням і з продуктами. Діти наші повиїжджали, ми не бачили внуків, не могли до них додзвонитись. Нам дуже було страшно. Над нами що тільки не літало! Хто в підвалах сидів, хто ховався, хто не ховався. Чоловік нікуди не спускався - він фізично не міг. Я не хотіла його лишати наодинці. Нам дав Бог, що ми вижили.

Коли 10 листопада наші солдати зайшли у Снігурівку, ви знаєте, яка то була радість! Нам настільки стало легше, що ми не бачимо тих нелюдів.

Спочатку рашисти зайшли, були такі добрі. Прийшли, сказали, що будуть нам допомагати. Коли у нас не стало світла, магазини і аптеки закрили, ми вже побачили, яка то буде допомога. Ходили по селу. Як вони бачили, що стоїть машина без господаря, її просто крали. У всіх були автомати, нахабно заходили у будинки, все перевіряли. Не лише документи, а все підряд. Порпались у шафах, шукали зброю. Це було дуже тяжко морально. Страшно було. 

Ми чуємо як рашисти б'ють Херсон. На Великдень, таке велике свято, рашисти випустили на нас десять ракет С-300. Сьогодні вночі випустили "шахеди". Як можна таке пробачити? Мої внуки щойно повернулися додому з іншої країни, а тут таке коїться. 

Орки хотіли нас налаштувати проти наших солдатів. Підпалили клуб, розбили томатний завод і казали, що це наші. Може, й були проросійські люди. 

Рашисти зайшли до нас в село і дивувалися, що село асфальтоване, доглянуте, гарні будинки, прибудинкові споруди, майже у кожного є машина або мотоцикл. У нас люди не лінуються, працюють, заробляють для себе. Вони прийшли нас "освобождать", а від чого - вони й самі не знали. Звільнили нас від роботи, від техніки - багато покрали. З елеватора не змогли вивезти техніку, тож підпалили. Він так довго горів. Ми це бачили на власні очі. Нехороший народ, ми в цьому переконались. 

Люди все ховали - продукти закопували в землю. Рашисти не розуміли, що плямисті майки - це робоча форма. Люди їх закопували у землю, бо боялись, що їх звинуватять у тому, що були в АТО. Ховали документи.  

Рашисти привозили свої ліки, гуманітарну допомогу, але ми нічого не брали. Привозили автобус, пропонували евакуацію в росію. Говорили, що там краще жити, а тут буде дуже страшно. Жодна людина не поїхала. Давали свою пенсію рублями. Потрібно було за нею йти. Я буду голодна і без копійки, але від них нічого не хочу. Коли ми в Херсон поїхали в аптеку, щоб купити ліки, вони сказали: "Только по нашим рецептам". 

Ціни підняли. Все дуже дороге стало. Наше борошно, наш цукор, але ціни були на них шалені. Орки захопили продуктові склади. Пенсію можна було зняти в Херсоні під 18-20%. Це було дуже невигідно. 400 гривень з моєї пенсії забрали. 

Бог дав, ми все пережили. Ми, українці, дуже дружні люди. Дуже одне одного підтримували, ділилися усім, що у кого було. У когось корова була, у когось яйця. 

Дуже постраждало здоров'я від стресу. Упав дуже зір, усе від нервів і хвилювань. 

Найбільша мрія, щоб був мир, щоб закінчилася війна. Щоб діти були здорові, щоб у них було все, що б вони хотіли. Мій син напередодні війни зробив ремонт, а у 2022 році його дім зруйнували. Хочу, щоб було процвітання, добробут, щоб нам заздрили навіть ті дурні росіяни, що ми вистояли і змогли перемогти.