Тетяна півроку не була вдома, і коли почалась війна, дуже хотіла лишитись в рідних стінах з сім’єю. Однак, виїхати все ж довелось, і вона жодного разу про це не пожалкувала, бо життя родини важливіше.

В перший день війни всі були в паніці, метались - не знали, що робити, як життя буде проходити далі. Якраз я повернулась з роботи. Я працювала на Черкащині на «Нашій Рябі». Коли я їхала в потязі, жіночка кричала на весь поїзд, і я дізналась, що росія напала на Україну. Я тоді їхала з Запоріжжя до Гуляйполя і була рада, що взагалі їду, бо добиратись з-під Києва було непросто.

Я не думала виїжджати з Гуляйполя. Пів року була на заробітках, і хотілось просто бути вдома з родиною та чоловіком. Думала, відіб’ють нас, і нам не доведеться тікати.

Четвертого березня я уже почула перші в своєму житті вибухи від пострілів танку. Тривога вже була: я почала шукати свою дочку, зятя, онуків, і не могла знайти. Вони поїхали до подруги, і вже заховалися в підвал.

Я їхала через центр до сватів, і зіткнулась з військовою машиною. Біля нашого кінотеатру молодий хлопець виглянув і запитав, де перша школа.

Я обернулась, а там були наші воїни. Серце закалатало, я не могла повірити, що все це відбувається насправді. Люди бігали, метушились, ховались по підвалах.

У сватів я довго сидіти не змогла - поїхала додому до чоловіка. Коли під’їжджала додому, я почула скрегіт гусениць від танка. Я не думала, що таке у нас може бути. Я забігла у двір, вибухи ставали щораз дужчими. Я кажу чоловікові: «Кидай в погріб стільці, одіяла, подушки». Було дуже страшно.

Перебули ми ніч у підвалі. О сьомій ранку тільки хотіли вилазити, а вони почали стріляти чергами. Чоловік каже: «Це вже вертольоти з кулеметів». А потім сусіди сказали, що було стільки вертольотів, що неба не було видно. І ми сиділи перелякані на нервах у підвалі аж до 14:00. Артобстріли були десь біля нас. Ми такого ніколи не чули. Сиділи голодні, але нам не до цього було - хотіли глянути, що з нашою хатою. Ми не знали, що там робиться.

З хатою все було в порядку, але вже після того спокійного життя не було. Потрібно було затопити, просушити подушки та оділа. Ночувати в хаті було страшно.

Було й таке, що в хаті сидиш, а на вулиці стріляють, та так страшно, що вискакуєш бігти в погріб, а таке відчуття, що по спині стріляє.

Все це мені врізалось в пам’ять. Напевно, я його ніколи не забуду. Я наче ракету бачила власними очима. У повітрі стояв страшний рев, гуркіт і свист. Вона так низько летіла, але в хати не поцілила. Я її добре роздивилась, і сусідка її бачила.

І  в такому страху ми жили до 10 березня.  Я бачила, що люди евакуюються. Світла та електрики вже не було, слава Богу, був газ, та ми хоч на ньому готували їсти.

Тоді додзвонилась до мене дочка, та й каже: «Мамо, я так переживаю, вам потрібно евакуюватись, бо в Пологах людей і вбивають, і ґвалтують, і розстрілюють мужчин». А від нас Пологи на відстані 16 кілометрів. Я подумала, якщо вже таке моя дочка розказує, то потрібно дійсно тікати.

До того ж, у чоловіка хворі ноги. Я боялась, що він не витримає постійно стрибати в погріб та назад по драбині. Я бачила, що у людей вже двері на замках - вони ще раніше повиїжджали. Думаю: люди виїхали, то і нам треба.

Мені не було шкода ні хати, ні хазяйства - мені якби чоловік та діти були цілі.

Нас вивезли автобусами. Ніяких особливих перевірок не було, тільки у чоловіків документи перевіряли. Ми о 12:00 виїхали та о 16:00 вже були в Запоріжжі. Аж від серця відлягло, що ми тут вже в безпеці. А наступного дня в Гуляйполі почався страшний обстріл. Казали, що земля двиготіла, стіни трусилися.

Моя сестра вже пізніше виїхала. Зараз всі в Запоріжжі - сестра та донька. Тут спокійніше ми себе почуваємо. Живемо тепер на квартирі з чоловіком. Дай Бог, щоб сюди захисники не пустили окупантів, тут і ракети відбивають. Я вважаю, що ми тут по-мирному живемо. Дай Бог, і в Гуляйполе повернеться мир.

Десь я читала, що війна закінчиться на велике християнське свято. Щоправда, не сказали, в якому році. На осінь ми не сподіваємось - сподіваємось на весну. Може це буде Великдень: Христос воскресне, і буде це весною. Хочемо повернутись додому та городи садити, бо нас земелька годує. Щоб усі були здорові наші люди та діточки.