Євтушенко Евеліна, учениця 11 класу Комунального закладу «Харківський ліцей №124 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Голозубова Юлія Миколаївна

Війна. Моя історія

Був ранок. 24 лютого 2022 року. Вранці ми прокинулися від вибухів. На годиннику була пʼята година ранку. Мама підійшла до вікна і сказала: «Мабуть, це грім». Але бабуся сказала, що в лютому не буває грози - це ВІЙНА. Спочатку ми навіть не хвилювалися, бо не могли в це повірити. Напевно ми не були готові прийняти, що це було початком війни.

Я знала про жахіття війни з книжок і фільмів, з розповідей прабабусі, яка пережила війну, але я ніколи не думала, що це станеться в моєму житті. Але десь о сьомій ранку ми побачили таку картину: всі люди кудись біжать, поспішають і масово їдуть.

Я вважала, що це якийсь сон і це все скоро мине.  Але нічого не минало, а сувора реальність наближалася з кожним новим вибухом та звуками винищувачів, що літали над нашим домом. Все горіло та вибухало. В голові паморочилось і мозок відмовлявся сприймати все те, що відбувається навколо, за реальність.

До нас все більше і більше підступно просувався ворог - нескінченні колони російської техніки, маркованої літерою Z.

 Нас було пʼятеро - я, мама, бабуся, дідусь та девʼяносторічна прабабуся, і всі ми не збиралася нікуди тікати. Чомусь ми були чітко впевнені, що наша українська армія обовʼязково нас захистить. І не дарма - уже на другий-третій день наша армія знищила танки ворога, що вже увірвалися до нас. Але загарбники все ж закріпилися на півночі нашого міста, за нашою Салтівкою, і почали щодня обстрілювати Харків.

Багато влучань було в житлові будинки та інфраструктуру нашого міста.

 Війна стала початком нового жахливого етапу в житті нашої сімʼї. Весь цей час мене не покидала одна думка - я не могла усвідомити того, що росія, де живуть наші рідні, друзі, знайомі, могла з нами так вчинити. Наше місто було в облозі. Магазини були порожні, навіть хліба не було.

Я до сих пір з теплотою і повагою згадую волонтерів, які під обстрілами привозили нам воду і продукти. Паралізований був увесь транспорт. Деякі люди ховалися у метро і там жили.

Виживали як могли, один одному допомагали. Всі люди нашої Салтівки стали рідними для один одного, стали однією великою родиною. У нас в підʼїзді залишилося пʼять сімей з сорока восьми. Місто було пустим. У цей час я продовжувала навчатись, коли зʼявлялась можливість, не зважаючи ні на що. Школа була тим, що допомагало мені відволікатися від всього, що відбувалося навкруги.

Я вдячна своїм вчителям за те, що не забували про нас і продовжували навчати нас навіть у такій складній життєвій ситуації.

6 вересня 2022 року сталася дуже важлива для всіх нас подія. Збройні сили України відігнали ворога від нашого міста і звільнили практично всю Харківську область. Я памʼятаю, як мене тоді переповнювала гордість і радість від цієї маленької перемоги.

У той момент, коли війна вже принесла нам багато втрат, ця подія була ковтком свіжого повітря.

З кожним таким разом я все більше розуміла, яким сильним є наш народ. Жителі нашого міста пережили обстріли, пройшли через часи без світла, води, газу і весь цей час сподівалися на краще. Саме через це мене не покидає відчуття, що ми обовʼязково переможемо у цій війні. Навіть у воєнний час наша країна прийшла у рух. Люди працюють, кожен працює на своєму «фронті».

В нас всіх жила віра в краще майбутнє та глибока любов до України. Ця віра робить нас незламними.

 Зараз я і моя сімʼя стали зовсім іншими. Ми стали набагато більше цінувати життя, один одного і радіти дрібницям, яких не помічали до війни. Але водночас ми стали сильнішими. А сильнішими нас робить віра у краще і щира любов до нашої рідної України. Так, ми надламані, але незламні.