Нємножко Ганна, 14 років, учениця 9-в класу гімназії №34 “Либідь” ім. Віктора Максименка, м. Київ

Вчителька, яка надихнула на написання - Сінчіневіч Тетяна Анатоліївна

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

Було 23 лютого, я спокійно лягала спати, знаючи, що завтра треба рано вставати на уроки.

24 лютого мене будить батько і каже: "Вставай, іди мамі допомагай збирати валізи, ми їдемо!"

Я, не знаючи, чого він мене будить і куди ми їдемо, йду до мами і питаю: "Що таке? Куди ми збираємося?" Вона відповіла: "Війна почалася, ми їдемо в Андріївку". Так я і дізналась, що почалась повномасштабна війна. Ми поїхали в Андріївку, тому що думали, що там спокійно пересидимо, але все вийшло не так, як ми планували…

Коли ми їхали, були затори, були величезні черги до банкоматів, магазинів. Ми приїхали, начебто все було добре, до нас навіть приєднався мій хрещений із сім’єю. Вранці 26 лютого ми прокинулись від того, що щось дуже голосно летіло і тремтіла хата. Я думала, що це вже кінець і зараз влучить у нас… Ми швидко зібрались і побігли у погреб. Ми туди занесли дуже багато ковдр, тому що було страшенно холодно. Коли вийшли з погребу, то зрозуміли, що вимкнули воду, світло, не стало зв'язку. Ми заряджали телефони від машин. Ранок 27 лютого почався теж з того, що ми побігли у погреб. А ще 27 лютого у мене був день народження, але я навіть забула про нього. Ми згадали про моє свято у погребі вже в обід. Батьки сумно сказали: "Такий день народження ти точно запам'ятаєш назавжди".

28 лютого ми заклеїли всі вікна ковдрами, щоб не було видно світла. Ми сиділи в погребі, коли прибіг до нас знайомий і каже: "Ходять розстрілюють чоловіків, а жінок та дітей забирають, щоб потім прикриватися ними".

Після цих слів у нас вже не залишилось ніякого позитиву. Так ми бігали то додому, то в погреб до 2 березня.

2 березня ввечері ми сиділи в хаті, горіла тільки одна свічка, вона стояла на підлозі, щоб не було видно, що в хаті хтось є. У той вечір ми нарізали ковбасу та сир. Батько мені казав: "На, їж ковбасу, може, ти її останній раз в житті їси…» Ще в той вечір я з'їла багато сиру, не дивлячись на те, що у мене гіполактазія. Через це у мене тепер ковбаса та сир асоціюються з війною. Нам у цей день багато хто намагався додзвонитися, приходили повідомлення, що телефонували, але зв’язатись не могли.

Потім прийшло повідомлення від подруги мами, щоб ми не їхали нікуди, тому що дуже багато машин розстрілювали. Так нас ще й оточили зі всіх боків. Ми навіть боялись виходити надвір, тому що могли десь сидіти снайпери.

Ми бачили майже кожен день, як за п'ятсот метрів від нас їздили російські танки.

3 березня я пішла в сусідню хату, тому що там почав ловити Інтернет, але дуже слабо. І тут чую, що кричать: "Аня, де Аня?!" Я вибігаю, а там багато машин, людей, мати кричить: "Йди шукай швидко в хаті кота, ми їдемо". Я взяла кота, сіла в машину, батько на машину почепив білу тканину, і ми поїхали. Через це наш другий день народження - це 3 березня. Ми їхали лісами, бачили російський танк, але там вже нікого не було. Ми поїхали в Чернівці, а згодом - у Польщу. На наступний день, як ми виїхали з Андріївки, туди зайшли росіяни. Багато кого взяли в полон, когось вбили…

Від Андріївки залишилося тільки дві вулиці - це наша й сусідня.

На цих вулицях росіяни теж побували. Розстріляли машини, винесли все із хат, а все, що не могли винести, попсували. У нашій хаті вони розбили вікна, телевізор, вкрали три ноутбуки, які ми не встигли забрати. Вони шукали щось дорогоцінне, через це навели там страшний безлад.

Нам дуже пощастило, що ми звідти вибрались.

Вийшло так, що пішла колона українських танків, і через це росіяни відволіклись, а в нас був час утекти.

Цю історію я ніколи не забуду. Я навіть не можу пояснити словами, що я відчувала: це і біль, і страх, і відчай. Після цієї історії я зрозуміла, що треба цінувати кожну секунду свого життя. Найбільше мене приголомшило те, що в 2022 році може таке бути. Я думала, що всі проблеми в нашому столітті та в цивілізованому світі вже вирішуються словами. Я досі шокована тим, які бувають люди, це навіть не люди, а нелюди, які весь час підло брешуть.

Для мене Мир - це коли люди не забирають життя інших людей, це коли не боїшся ні виходити на вулицю, ні перебувати у себе вдома.