Боб Руслан, 15 років, 10 клас, Обуховицький ліцей

Вчитель, що надихнув на написання єсе: вчителька укр. мови та літератури Денисенко Тетяна Миколаївна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Війна увірвалася в моє життя о 4 годині ранку 24 лютого. Я прокинувся від маминого крику. Вона метушилася по будинку, збираючи речі. Вдалині я чув потужні вибухи, що свідчило про те, що ворог близько. Ми хотіли виїхати в безпечне місце. Я на той час ще не розумів, наскільки це серйозно. Ми думали, таке можливо тільки в кіно. Була паніка, думки плуталися. Тата викликали на роботу того ж ранку, і нам не вдалося виїхати.

Звуки вибухів були все ближче. В кімнаті при вході стояли наші нерозібрані речі. Так хотілося кудись сховатися, але не було куди. Ми слідкували за новинами, боячись щось пропустити дуже важливе.

Мама займалася хатніми справами, а я не міг зосередитись ні на чому. Над нами кружляла авіація, мабуть, наша. Ми не знали. Ми не знали нічого. Ще була думка, що це скоро мине: постріляють, і все затихне. Це виявиться страшним сном.

Брат постійно плакав, ми намагалися його заспокоїти, відволікти, але все було марно. Сльозам не було кінця. Мама казала, що все буде добре, але вона не могла всього знати.

Надвечір приїхав батько, його відпустили з роботи і сказали, що рашисти зовсім близько. Він їхав до нас, оминаючи центральну дорогу, якою могли йти російські війська. Наступну ніч ми провели в будинку бабусі, оскільки він був міцніший за наш. Це була остання ніч в будинку, всі інші ночі ми спали в погребі у сусідів.

Сусіди приїздили тільки на літо, тож їх не було вдома. Ми встигли зателефонувати їм і попроситися в погріб, вони дозволили, але попередили про міцний замок. Замок виявився дуже міцним: тато з дідусем ламали двері, щоб ми змогли сховатися, а ми трусилися біля входу. Над головами літали «гради», було чутно залпи з танків, кружляли винищувачі. Вже було страшно кудись їхати, було страшно й залишатися. Ми не стали ризикувати і спустилися в погріб. Там зберігалася картопля та домашня консервація. Було сиро, холодно і темно. Але це була наша надійна схованка. Це сховище стало нашим домом на довгих 40 днів та ночей.

26 лютого ми не забудем ніколи: ми балансували на межі життя і смерті – нас обстрілювали зі «смерчів». Падало зовсім близько. Від прямого потрапляння наше сховище нас би не захистило. Молилися всі, але надії не було ніякої. В той день у нашому селі загинуло вісім людей. Тоді зникло й світло, ще через декілька днів і зв'язок. Ми були мов сліпі і глухі: не знали, що робиться навкруги. Не знали, хто стріляє, не знали, скільки ворогів у нашому селі. Була істерика. Сльози котилися по щоках водоспадом, в голові було одне: «Це сон! Це сон!»

Потім дідусь приніс радіо, і ми дізналися останні новини. Цей радіоприймач був нашим вікном у світ. Тоді ми і дізналися, що Україна, Наша Україна не здалася!!!! Наші співвітчизники борються за нашу свободу. Ми кожного ранку о 9.00 слухали гімн і всі разом підспівували.

Ночі були ще дуже холодними, морозними. Ми куталися в ковдри та тулилися один до одного. Вдень виходили на поверхню і грілися в сусідському будинку. Там же варили їсти і читали книги. Вибухи та постріли майже не вщухали. Трічі до нас приходили рашисти з автоматами. Вони обшукували будинки в пошуках чогось підозрілого. В бабусиному будинку вкрали мої кросівки: своє взуття залишили, а моє відразу вдягнули. Друга армія світу виглядала дуже вбого. Ми їх чомусь не боялися, мабуть, через те, що ми не знали, що вони робили в інших окупованих містах і селах. Може й добре, що не знали. Так нам спокійніше було.

Через деякий час у нас почала закінчуватися їжа. Ми економили. А ще придумали молоти пшеницю на кавомолку і робити борошно. За такою роботою проходив не один наш день. Ми здружилися з сусідами, ділилися один з одним усім, що було в кожного. Деякі сміливіші ходили полями та лісами до інших сіл по продукти, всі виживали як могли.

30 та 31 березня було гучно як ніколи: вибухи не вщухали. Ми майже не виходили з погреба. Було дуже тривожно. По радіо ми почули, що російські війська відступають з Київського напрямку, але ми не розуміли, що це означає для нас. Рашисти попереджали нас, що як будуть йти з нашої території, то зрівняють наше село з землею. І от ми розуміємо, що вони тікають… Цілу ніч з 31 березня на 1 квітня ми чекали «прильотів». Вслухалися в кожен звук. Ту ніч я не спав, як і моя мама. Ми по черзі виходили з укриття, щоб перевірити, яка ситуація на поверхні. А там було ТИХО! Так тихо не було вже 40 днів. Ми не знали, що ворог повністю пішов від нас. Лише рано вранці тато пішов перевірити в центр села, чи залишився там хтось. І коли він прийшов додому і сказав, що все скінчилося, я не вірив йому.

Але війна триває й досі, хоч і не на нашій території, але люди гинуть. Тривога не покидає мене ні на день. Але я вірю в нашу перемогу і з нетерпінням її чекаю.