Війна забрала у Світлани Іванівни спокій та здоров’я. Вона і досі не може оговтатись від пережитого стресу 

До війни я проживала в селі Мала Токмачка Запорізької області. Все життя трудилась медиком, потім вийшла на пенсію за вислугою років. Останнім часом працювала в медичному пансіонаті в Запоріжжі, доглядала за людьми похилого віку. Зараз я непрацездатна, бо не можу пересуватися. Ходжу лише з ціпком по квартирі: випав кульшовий суглоб, і тепер у мене одна нога коротша за іншу. Потрібна операція за чималі кошти.

24 лютого я була на роботі. Мені зателефонували чоловік з сином і сказали, що почалася війна. Це було дуже важко прийняти.

Спочатку я перебувала в пансіонаті, у якому працювала, а чоловік з сином ще довго залишалися вдома. Вони сиділи в погребі, бо будинок згорів. Містечко щоденно обстрілювали. Коли з села почали евакуювати людей, я вмовила їх виїхати, бо дуже переживала за них. Зараз ми орендуємо квартиру в Запоріжжі.

Мене найбільше шокував сам факт війни. Не хочеться вірити, що гинуть мирні люди. Мене охопила депресія. Потім ще й зі здоров’ям сталася біда.

У чоловіка роботи немає – живемо на матеріальну допомогу від держави і на мою мізерну пенсію. На ліки мені не вистачає, тому що вони зараз дуже дорогі. Спасибі, що нам дають гуманітарку, бо всі кошти йдуть на квартиру та на медикаменти.

Переживати все, що зараз відбувається, дуже складно. Особливо тяжко мені, коли чую, що помирають діти. Ми хоч трошки пожили, а за дітей і молодь дуже прикро.

Я дуже вірю, що війна швидко закінчиться. Сподіваюсь, що наступного року будемо жити в мирі. За нас борються наші воїни. Я дуже їм вдячна за це. Сподіваюся, що наші діти та онуки житимуть добре.