До початку війни я жила в селищі Новотошківське, в Луганській області, а зараз вже третій рік у Харкові.
У перший раз снаряди прилетіли до нас 30 жовтня 2014 року. Причому прилетіли в будівлю Ощадбанку, де я працювала. Благо, це було вже ввечері, робочий день закінчився, тому ніхто не постраждав.
У будинок, де я живу з дитиною, теж були прильоти два рази. І вперше, і вдруге нас завдяки щасливому випадку не було вдома. Я двічі відбудовувала свій будинок після влучань снаряда.
У підвалі ми теж сиділи, ховалися. У нас там стояли ліжка, щоб можна було спати. А син тоді був маленький, років зо три-чотири було, він перший час погано спав. Ми з ним виїхали до Лисичанська, де мої батьки живуть, а потім до Харкова. Поїхали, бо жити було неможливо і набридло все це. З водою постійні затримки, світла могло не бути два-три дні. Пенсію кілька місяців не виплачували батькам, поки вони не переоформили її.
.png "Він був справжній герой")
.png "Привезли Катю додому, поховали в садку")
.png "Імена")
