До війни було гарне життя. Мені подобалася робота, була квартира, діти навчалися у школі. Дякувати Богу, що до початку військових дій вони поїхали. Я не хотіла їхати, але син зателефонував і сказав забрати документи та тікати.

Я два місяці жила у сина та доньки. Дивилася новини, сиділа та плакала. Дуже хотіла додому, та діти не пускали. Але тут моя квартира, і я нікуди не збираюся їхати. Влітку ще півбіди, а взимку незрозуміло, як буде.

Коли у Слов'янську почалася стрілянина, ми згадали про своїх батьків. Вони будували будинки – збиралися толоки, і перший тост завжди був про те, щоб не було війни. А ми вже забули про це. Але після подій у Слов'янську згадали. Серце стислося і сльози бігли просто так.

Це був перший день війни, коли ми довідалися, що там стріляють. А коли війна докотилася до нас, то просто не було слів. Я пам'ятаю, як у селищі почали стріляти. Люди плакали, а потім розповідали одне одному про все.

Наше життя дуже змінилося через війну. Пересування обмежене. Мої батьки поховані у Старобільську, і я ніколи не думала, що не зможу поїхати до них на могилу. Не була там уже два роки.

Все змінилося на гірший бік, немає ніякого настрою. Ми не бачимо нічого хорошого попереду, дуже тяжко морально. Немає жодного внутрішнього вогника та мети. Ми не можемо поїхати один до одного. Я не бачила своїх дітей уже два роки.

Ніколи не забудеться, коли почали стріляти по нашому селищі. Хотілося б забути постріли та уламки, які потрапляли до будинків. Іноді й зараз стріляють. Хочу забути цей звук. Це страшно. Ніколи не думали, що буде війна.

Ми отримали гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Усі казали: «Дай Бог здоров'я цій людині, вона не забуває своїх людей». Усі, хто отримував її, були дуже вдячні. Відчувалося, що ця допомога від душі.

Бажаємо тільки миру та здоров'я, це найголовніше.