Безуля Анна, 2 курс, «Новокаховський фаховий коледж Таврійського державного агротехнологічного Університету ім. Дмитра моторного»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Балановська Наталія Валентинівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я звичайна студентка другого курсу агротехнологічного коледжу та навчаюся на спеціальності комп’ютерно інтегрованих технологій, але цього не було в моїх планах до початку повномасштабної війни. До її початку, коли нас трохи почали звільняти від дистанційного навчання я була простою школяркою, мені було всього лиш 13 років, я була у 8 класі й мабуть, у той час у мене був той період коли я не дуже контактувала з однокласниками оскільки в той період всі пробували знову налагодити стосунки після багаточасового сидіння вдома. Через декілька днів і мені вдалося налагодити відносини, ми почали багато чого планувати, щоб здійснити це разом, батьки казали відкласти все на весну та літо, але ми не хотіли та твердо рішили йти на каток 26 лютого, але цього не сталося.

Так знаю, що багато кого цей день зламав ще гірше, хтось загинув, а мої історії та проблему і за проблему не візьмеш, але 13 річній дитині цього не поясниш на той час.

Ранок того дня не забудеться, мабуть, ні ким. Нас з сестрою будила мати, а не будильник, у неї була невелика паніка, а ми сонні не могли нічого зрозуміти, але потім отямившись від сонливості я допомогла зібрати необхідне і ми вирішили піти до бабусі так, щоб разом в будинку, а не у багатоповерхівці. На наступний день батьки вирішили, що краще буде проживати в селі, ми жили в будинку маминого знайомого який допомагав нам. Не дивлячись на те, що ми звикли жити в місті ми можна сказати доволі швидко звикли до сільського життя, вода с криниці завжди була смачна і прохолодна, а взимку пічка завжди була дуже теплою та палкою, тому не дивлячись на весь жах та не дуже сприятливі умови було багато чому радіти.

Ми з мамою часто ліпили пиріжки, готували пампушки та багато всього і проїжджаючи пости військових завжди давали їм і возили по різним точкам.

Іноді допомагали в закупівлі продуктів, та давали те, що згодом вдавалося виростити самотужки. Це виявилося веселою працею хоч і важкою, але коли робиш разом це об’єднує. Я з самого початку війни трималася і заспокоювала близьких, бо вони постійно переживали за всіх, а я просто хотіла бачити людські посмішки. Вони ж такі чарівні й індивідуальні, посмішки підбадьорюють і тому я часто посміхалася, щоб посміхалися інші. Так і пройшов наш перший рік війни, навчання, дім, та допомога, так, без поганого не обійтись, але з часом воно в минулому і треба згадувати лише те, що приносить радість.

Я любила ті моменти коли ми грали в якісь настільні ігри біля печі, як готували все, щоб радувати інших, ці моменти на довго будуть в моїй пам'яті.

Наступний рік був майже таким же, але тоді вже мені було слід обирати чи йти далі у 10-11 клас, чи шукати інший заклад навчання. Із-за всього у мене можна сказати й не було часу думати чого я хотіла, але потім випадково потратила на безплатний курс UI/UX дизайнера і мені дуже сподобалось, а після я взнала про коледж який тимчасово в місті та подала документи, поступив я розуміла, що заради майбутнього маю старанно вчитися тому роблю все задля цього.

Мабуть, мрія яку я здобула на початку війни доволі дитяча і може здаватися нездійсненною, але я просто хочу, щоб кожна людина всміхалася душею, так щоб аж сіяла тоді коли досягає свого.

Радість це саме прекрасне, що є в кожного з нас і тільки так ми можемо бути щасливі коли знайдемо свою радість. Те задля чого будем жити та чого завжди будем жадати. Миру. Усміхайтесь щоденно даруючи красу!