Халява Ганна 15.10.2008

Гирявоісковецька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Лохвицької міської ради Миргородського району Полтавської області    

9 клас

ПІБ вчителя: Москальова Оксана Григорівна

Війна. Моя історія

А знаєте, чого мені найбільше хочеться? Так. Саме так! Я хочу, щоб нас дочекалася рідна домівка. Впевнена: цього бажають усі, кого війна змусила залишити рідні міста і села заради порятунку.

Наше селище знаходиться між Горлівкою, Авдіївкою та Ясинуватою. Ландшафтне розташування дозволяє «спостерігати» все, що відбувається навколо: і вибухи чути, і бачити їх наслідки. Повірте, це жахливо! Багато руйнувань, багато загиблих серед цивільних та військових.

Коли переміщувалися танки та літаки цілодобово, вночі не заснути. Гул техніки, вистріли та вибухи… На багатьох ділянках окопи. Мінування територій і закопані танки. Не можна ходити у ліс по гриби, купатися у ставку. Моя родина терпіла, молилася і сподівалася, що цей жах закінчиться якнайшвидше... Але часи, на жаль, жорстокі.

У нас захворів дядько, та під час обстрілу машина з надання невідкладної допомоги так і не доїхала… Клята війна забрала у нас рідну людину: дядько помер від крововиливу у повному розквіті сил. А скільки планів на життя відійшли разом з ним, залишивши у наших серцях незагойну рану.

Стало дуже страшно… У нашому місті перестали працювати банки, лікарні, аптеки, а потім познімали й банкомати. Ми довго жили надією, але настав час, коли батькам відмовили в роботі. На що далі жити? Як далі жити? Мої друзі і вчителі почали виїжджати. Інститут, де навчався брат, і завод, де він працював, вивезли. І нам потрібно було зважитися на переїзд, щоб бути ближче до рідних.

Збиралися швидко. Серед найціннішого – хліб і сімейні фотоальбоми. Трохи одягу у кожного в рюкзаці, їжа, вода. 

Прощальні обійми без зайвих слів, щоб не ридати… Найважче прощатися із рідною домівкою. Вона дивилася на нас забитими вікнами, повними розпачу осиротілої дитини… А ми приховували свої сльози, здушували у грудях слова, щоб не розридатися…

Дорогою зустріли багато покинутих автівок на узбіччі. Частина з них прострелені й обгорілі. Частину уже і машинами не можна назвати, просто залишки… А в них же колись люди спокійно їздили на роботу чи у гості до друзів, подорожували до моря, у гори, хтось підвозив дітей у садочок чи до школи, а хтось просто перевозив вантажі. Тепер все трагічно не так… 

А ще колючі протитанкові перешкоди… Вони наче впиналися в наші тіла, в наші серця і свідомість мільйонами колючок. Та ми все віддалялися і віддалялися від рідного дому назустріч невідомості. Серце краялося, та, дякуючи Богу, ми подолали цей щлях, залишивши там мрії, моє дитинство, нашу домівку і наші серця з люблячими дідусями і бабусями.  

Полтава зустріла вона нас давно забутою, незвичною тишею – гомоном мирного міста: людською метушнею, гулом автотранспорту, стукотом вагонних коліс на вокзалі, млосно-солодким шоколадно-карамельним ароматом з місцевої кондитерської фабрики.

Ось вона, та безвість... Пульсує кров у скронях, калатають серця… Дали волю сльозам. Наплакалися…

Ми знали куди йти, до кого звертатися, але не знали, що нам запропонують, де ми зупинимося. На щастя, пролунав рятівний дзвінок. Це була бабуся моєї однокласниці.  Вона повідомила нам хорошу новину, що вже підшукала для нас будиночок. Від серця трохи відлягло… Я раділа, що буду не одна у далекому селі, а з найкращою шкільною подружкою. Це неймовірно!

І хоч з рідними нас розділяють тисячі обставин і тисячі кілометрів, ми щоденно з ними на зв’язку. Їхня любов тут, з нами, а наша – там, з ними. Ми знаємо, як їм важко, тому висилаємо ліки, овочі, речі. Уже два роки у нашому містечку немає газу, світло з’являється інколи. Вцілілих будинків не залишилося. Але ми хочемо, щоб наша домівка нас дочекалася, тому надсилаємо гроші на ремонтні роботи.

Віра в перемогу дає надію. І так хочеться знову переступити поріг рідного дому, прихилитися до стіни, заплющити очі і розридатися від бентежного: «Привіт, моя колиско! Обійми мене своїм затишком і не відпускай ніколи, бо кращого куточка на землі немає ніде…»