Яременко Дар'я

9 клас, Лебединський ліцей №2 Шполянської міської ради об'єднаної територіальної громади Черкаської області

Вчителька, яка надихнула на написання – Швидкова Юлія Вікторівна

Війна. Моя історія

Чи зазнавали ви такого стану, коли здається, що в грудях по- справжньому болить?

Лунають вибухи, небо вкривають спалахи. По всіх телеканалах закликають залишатися вдома. Увімкнувши телефон, щоб дізнатися, що ж все-таки сталося, я побачила повідомлення від класного керівника: «Любі учні, почалася війна – бережіть себе…». Далі було більше тисячі повідомлень від однокласників, але їх я читати вже не стала.

Я, справді, не розуміла, що відчувати, які думки повинні бути у мене в голові. Всі довкола боялися та думали тікати. Хоча, з часом, вони заспокоїлися та почали чекати звільнення. Я намагалася зобразити хоч краплю страху після чергового вибуху. Єдине, що я відчувала чітко – це колючий дріт у грудях, який захоплював увесь простір під ребрами. Та кожен раз від думки про те, що гинуть діти, життя яких навіть не почалося, їхніх матерів убивають у них на очах, про те, що українські військові, які кладуть душу та тіло, щоб я мирно спала – дріт перетворюється у спіраль та стискає горло. Все вище описане – це навіть не половина того жаху, від якого кров холоне в жилах.

Минали місяці. З кожним днем напруга в моєму домі зростала, гривню грозилися знищити, а рубль повинен був зайняти її місце. Нестабільна робота,

страх бовкнути щось не те, адже навколо було повно окупантів та донощиків. Як же дешево коштували ті каналізаційні пацюки: декілька банок консерв та згущеного молока…

Кожен мій ранок починався однаково – відкрила очі: «Дякувати Богу, що жива». На кухні знову сварка, скролінг стрічки новин, все як завжди, тільки локація горя інша – горе, яке об’єднало всіх. Одного дня я зауважила, що час від часу

велика вантажна машина прямує до лісосмуги повна згортків у білій тканині – то були руські солдати, які з гордістю, блиском в очках та благословенням матерів йшли вбивати за примарну правду, а потім з таким же блиском в очах гнили в землі, не маючи навіть домовини – вони були в землі, яку вони ж самі щедро вмивали кров’ю.

Щодня, гортаючи стрічку новин, я бачила купу відео, де спочатку показують усміхнених хлопців та дівчат, які обіцяли повернутися наступного року, і вони поверталися, але вже радість з нагоди їхнього прибуття додому переростала у гучний істеричний крик втрати, який виринав із самих глибин душі, від нього завмирає кров та сльозам дається воля, в душі з’являється така порожнеча, що нікому з нас і не снилось.

Постійно в моїй голові трималась лише одна думка: покинути окуповану територію. Нам пощастило, моє бажання здійснилось – ми змогли виїхати. Ось ми вже в дорозі.

Моїм очам відкрились руїни – те, що зовсім недавно було заводом, життя вирувало в ньому. То був «Азовсталь».

Невдовзі ми побачили місто, де люди обходили згарища будинків. Деякі не хотіли покидати свій дім, але я ні краплі жалю не відчувала. Я хотіла лишити страшні спогади на тому попелищі.

Двадцять четверте лютого – це день, який став для мене та всіх українців початком безсонного кошмару, від якого неможливо оговтатись.