Мене звати Віка. Я хочу розповісти свою історію. Про важкі, складні моменти з чотирьох років воєнних дій.

За цей час змінилося багато чого. Однокласники, друзі, родичі багато хто виїхав. Деякі моменти з життя переслідують мене досі.

Один з найяскравіших і водночас найтемніших спогадів – це дні, коли дуже багато снарядів упало метрів за 40 від мого будинку. На порозі в стоматологію, біля магазину, у двір, прямо під вікно моєї однокласниці, яка, до речі, у той момент дивилася з бабусею телевізор, на проїжджу частину за п'ять метрів від дитячого садка.

Усе це було ввечері, і цієї ночі ми з мамою й татом були в коридорі до останнього, поки все дещо не заспокоїлося.

Потім ми лягли спати втрьох, одягнені, на підлозі біля ліжка, і чесно кажучи, я настільки злякалася, що складалося враження, що це може бути кінець. І хоч як я старалася, ці думки однаково пробиралися в мою голову.

Найбільше мені було страшно не за себе, а за мою сім'ю: батьків, братів, племінників, невісток. Уранці, коли ми прокинулися, то дякували Богу за те, що залишилися живі та здорові.

Дружина одного з моїх братів працює вчителькою в моїй школі. О 8:46 пролунав гучний вибух, після якого було ще два. Ми з жахом побігли в коридор. Мені дуже пощастило, що тато намагався нас із мамою заспокоїти, він стійкіший до таких речей, а ми з мамою страшні панікерки.

Виявилося, що цей приліт був на задній частині школи, за метр від неї. Усі вікна, стіни обсипалися, осколки дуже сильно пошкодили двері та стіни – зовні й усередині.

За сім хвилин до влучення всі вчителі, включно з дружиною мого брата, евакуювалися зі школи до бомбосховища. Страшно уявити, скільки сотень жертв могло бути, якби напередодні не було влучень і діти пішли б до школи, бо час був якраз для перерви.

Це тільки одна з багатьох жахливих історій, які мені випало пройти. Такого кошмару не побажаєш нікому. Тому мир – це одна з найважливіших складових життя. Для мене мир – це і є щасливе життя. Нехай усі люди й діти у світі не відчувають цей кошмар.