Каніщева Євгенія, 9 клас, Охтирська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів №6 Охтирської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Субота Валентина Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна в Україні стала неприємною та болісною несподіванкою для мене і моєї родини. Я добре пам'ятаю ранок, коли все змінилося. Прокинувшись, я очікувала звичайного дня, коли потрібно йти до школи, але все пішло не за планом. Батьки не розбудили мене, як завжди, і коли я запитала, чому, вони сказали, що почалася війна. Це слово прозвучало для мене зовсім незрозуміло і дико — я не знала, що робити, не могла повірити в реальність того, що відбувається.

Ми всі сподівалися, що це страшний сон, який скоро закінчиться. Але кожен новий день приносив нові докази того, що це не сон, і нам доведеться жити в нових умовах.

Відчуття шоку та страху змінилися новим усвідомленням. Ми всі почали більше підтримувати одне одного, а стосунки в родині покращилися. Особливо ми зблизилися з батьками, які завжди були поруч і готові підтримати. Моя близька подруга покинула наше місто раніше та виїхала за кордон, і це додало ще більше суму.

Коли батьки вирішили, що для нашої безпеки нам потрібно виїжджати, вони спершу запитали у нас з сестрою, чи ми готові до цього.

Вирішивши виїхати, ми чекали на машину, яка мала нас забрати. Однак перед самим від'їздом почалися вибухи, і ми всі захвилювалися, чи зможемо вчасно виїхати. На щастя, вибухи закінчилися, і ми вирушили в дорогу без додаткових труднощів.

Дорогою я дивилася у вікно і не бачила майже нічого цілого. Руйнування були повсюди, але я свідомо не хотіла роздивлятися ці жахливі картини.

Коли ми приїхали на нове місце, вирішили залишитися тут на деякий час. Наше життя значно змінилося. Мій тато почав волонтерити у "Теплій кофті" — волонтерський пункт для ВПО та військових. Спочатку він був звичайним волонтером, але згодом став куратором проєкту. Я часто приходила допомагати йому, і це дало мені відчуття, що я роблю щось важливе. Ми всі хотіли зробити свій внесок, навіть якщо це здавалось малим.

З війною багато змінилося в нашому побуті: навчання на деякий час припинилося, а потім перейшло в онлайн-формат.

Було важко звикнути до нового ритму життя, до постійних повітряних тривог і переживань за майбутнє. Мій новий розпорядок включав не тільки навчання, але й більше домашніх обов’язків — я стала більше допомагати батькам: прибирати, готувати та доглядати за молодшою сестрою. В одну з ночей, коли я не могла заснути через думки про собаку, яку ми залишили вдома, у мене почалася істерика, хоча наш сусід пообіцяв доглядати за нею, я відчувала неймовірну провину і тривогу.

Я змогла заспокоїтися з думкою, що зараз вона разом з бабусею.

Що стосується відчуттів від побачених руйнувань, спочатку я взагалі не могла нічого відчувати — ні гніву, ні суму, ні навіть надії. Це було наче заціпеніння. Але пізніше всі ці емоції зійшли на мене одночасно, і я зрозуміла, наскільки війна змінила мій світ і свідомість.

Попри всі труднощі, я не втрачаю надії на майбутнє.

Ще з дитинства я мріяла створити власний бренд одягу, і це бажання залишилося зі мною до сьогодні. Я хочу, щоб мій бренд став відомим у всьому світі, щоб люди з різних країн носили мої речі. Мені здається, що мода — це спосіб самовираження, і я хочу використати його, щоб зробити цей світ кращим, додати до нього краси та індивідуальності. Зараз мої мрії більш конкретні: я хочу закінчити школу, скласти іспити і вступити до університету на дизайнера одягу. Це не тільки про професію, але й про моє бажання повернути світові частину тієї краси і надії, яку війна намагається знищити.

Хоча попереду ще багато невідомого, я впевнена в одному — ми обов’язково переможемо, і я зможу втілити свої мрії в реальність. Я мрію про день, коли війна закінчиться, і всі військові та цивільні зможуть повернутися до своїх домівок і рідних.